ПРОСВІТЛЕННЯ
Плетемо павутиння власного життя –
Пастку мережива собі та крил чиї́хсь
І долі заплітається коса на лезові буття,
Що розсіче його в армагеддон колись
Й зітре на порох. Ми – шлях невороття,
В неусвідомлене, що світ ковтне колись.
Вогонь бентежних тіл пала́ не крадучись,
А пекла ґарт його – кова́ль серцебиття…
Не харч щоденний перетравлювати вчись,
А їжу духу споживай, дум мудрих сповиття
Й весілля тварності як пошесті зречись…
Роки і дні земні – лиш смерті окуття…
Час нескінченний. Ми – пил його згниття
І порожнеча вічності. Цілуй не боячись
Безмежжя меж пізнань сил зачаття́
Природи невідомого і сенсу. Притулись
До краю незбагненного, до таїн відчуття,
Де кванти й гени в лабіринт сплелись…
Лік є примарою безчасся, як глибінь і вись,
А світ дотичний – іскра лиш, де миті метушня.
Наріжне не у тім, чи віра є у рай, чи каючись,
Живе острах гріха, а в дарі думки здобуття
Мистецтва знань і душ нейронів скрізь…
Роса сльози́ людини – геній відкриття.
Павло Гай-Нижник18 січня 2020 р.
