Пусто. В наших серцях. В наших думках. Навколо нас.
Ми пустоту розбавляємо — словами, думками, нитками, поглядами, нотами і так до безкінечності. Ми можемо їй надати будь-яку форму та вона все одно нікуди не дінеться. Вона — це ми.
Пусто — це поняття, яке кожен розуміє і сприймає по-своєму. Це мить, перед виходом із зони комфорту. Це баланс світла і темряви. Це злети і падіння. Пусто — це де завжди є переможець і переможений.
Щодня ми заповнюємо пустоту то звуком, то голосом: на роботі, де активно обговорюємо план дня та задаємося новими тасками або спостерігаючи за колегою, як її кінчики пальців розбиваються об клавіатуру; в універі — читаючи лекції та відповідаючи на безглузді питання незацікавлених; на вулиці — кидаючись на пішоходів у пошуках отримати інформацію;
У ХХІ столітті, ми дійшли до того, що цю порожнечу можна заповнити, варто лише захотіти, але неможливо позбутися. Ми створюємо шедеври та бренди наповнюємо контент соцмереж ефективною інформацією, креативними фотографіями граючись світлом, кольорами, формами, скілами. Якби ми не намагалися чи то спіймати чи то втекти від неї, вона завжди на крок попереду.
Ми зустрічаємося з близькими друзями, а там також пусто. Там сумно. Розмови ні до чого не призводять, лише підсилюють дане відчуття. Ми не вміємо жити “вне системи”, вне закона”, “вне мережі”, ми лише постійно в погоні: за новоспеченими ідолами, постами; беззмістовними книжками; фейковими почуттями;
Так, ми втрачене покоління… Ми зробили великий крок у розвитку інформаційних технологій і це зробило нас взаємозалежними, але позбавило основних інструментів живого спілкування.
У нас завжди вже просто. В житті. У вчинках. В стосунках. У співвідношеннях. Ми спрощуємо саме значення слова “просто”. Говоримо, просто, про складні речі. Літературу. Кіно. Живопис. Мови. Проблеми.
Я не бачу зв’язку між цими простими поняттями просто та пусто! Але вони є! Вони у кожному з нас. Вони невід’ємна частина один одного. Вони наче Інь та Янь. Варто лише над цим замислитися, а далі картину, Ви, самі захочете намалювати!
