Липню п р и с в я ч у є т ь с я…
Мене знічев’я нарікли як... липа,
Не зводячи себе семантикою слів.
Я ж істина – свята й багатолика –
Таких не знайдеш в лісі диваків!
Цвіту я пишно, зеленію рясно –
Несу в природу сенс і колорит,
Та декому усе-таки не ясно,
Що я не фальш... Святої правди скит.
Проте (я каюся), мій дух духмяний
Запаморочить може будь-кого...
Й буркоче у чаду ваш мозок п'яний,
І кидається серце у вогонь!
То ж «липу» кожен хай шукає в со́́бі:
Чи не завівсь, бува, гризотний черв’ячок,
Який тверезі відчуття "коробить"...
Відтак все «липове» повісьте на гачок!
Й відчуєте себе цілком здоровим,
Коли із тіла зникне короїд...
Бо не спаскудить вам формату крові!
І, головне, – не згасне родовід.
03.07.2018
Дійсно, що липа-дерево - це насолода та краса, а "липові" почуття, чи щось
неправдиве, не зовсім гарні порівняння.
Вітаю з новим віршем, Олексо...Пишеш рідко, але мітко..Удачі..
Дивовижа в природі, а ми її скромні глядачі,Каьтрусю! 
