Нам здається, далеко палає війна,
Нам здаються далекими ці за життя перегони,
Пролітають на Північ над нами із Півдня прокльони,
Що твориться на Сході? Це просто біда …
До снаги лиш плестися в хвості наджорстокої долі,
За дрібні мідяки продавати всі залишки волі,
Немов зграя голодних вовків накидатись на все, що супроти,
Ще й кричать безтілесні, проплачені телепні – боти …
А найбільша проблема – мовчазні не сотні, мільйони
І байдужі мільйонам сирійські прокльони,
І байдужа ота українська журба,
Десь на півночі біситься дика товпа …
А товпі до вподоби ласкати бездушну ракету,
У товпи завивання чи крик. Хтось впирався, та звик.
Там до нині махає рука над кашкетом,
І новий мужичок осідлав броньовик …
А що скаже Землі сама справжня жіноча душа?
А кому це сказати? Душевна краса і якісь небеса?
Вона їм і вірші, і букети усіх найпрекрасніших квітів.
Але їм то дарма. Їм потрібна війна.
Тільки щось ті осліплі кроти вже не бачать,
Що ті очі жіночі так сильно і боляче плачуть.
Ще не віриться, але у темряви теж є кордони.
І цей світ - не в’язниця. Їм хотілось, але ... не поділиш на зони.
