Чом зажурився, голуб сизий?
Чому неспокій на душі?
Немолодий, та все ж красивий.
Невже замучили дощі?
Сидиш самотній. Де голубка?
Чому до хмар ти не летиш?
Одна літає твоя любка,
А ти від холоду тремтиш.
Покинь в думках своїх тужити.
Дивлюсь: нетронуте зерно.
Ти здатен гнізда в парі вити.
Зніми з душі думок ярмо.
Свої розчесуєш все крила,
Намокли, мабуть, від дощу.
Ти не спіши складать вітрила...
Я так тебе про це прошу.
Ще вийде сонце із-за хмари,
Осушить крила, полетиш.
Всіх заворожать твої чари...
Думки нерадісні залиш.
Іще заграє промінь сонця
В твоїх засмучених очах.
Осяде сум цей десь на донці
В цих безкінечних, злих дощах...
Гарно по молодому і по доброму, та навіває думки не молоді. Як би не чепурилися сиві крила, та ріка життя тече в одному напрямі. У кожному віці свої переваги та принади. Ними і жити.
Голуб має буде в парі, як і людина. Нелегко в самотності. Гарний вірш, кінцівка твору оптимістична! "Іще заграє промінь сонця
В твоїх засмучених очах..."