Не відрікаюся від вас,
Дніпровські лагідні простори,
Хоча вже пройдено не раз
Життя тривожні семафори.
Від вас, обвітрені сади,
Красиві цвітом і плодами,
Від таємничої води,
Що світиться між берегами.
Не відрікаюся від тих,
З ким розійшлися наші долі,
У кому дружби жар притих,
Бо і в мені - ті ж самі болі.
Коли, буває, суєта
Гризе за душу, як гієна,
Розлук невтішна пустота
Неждано перекриє вени,
І кров, як магма, загуде,
Протрубить із глибин тривогу -
Я повертаюсь до людей,
Виходжу знову на дорогу.
Вже на маслині сивина,
Вже й сон зима благословила,
Та розлюбити сил нема
І зупинитися несила.
В полоні щемного буття
То рівно йду, то спотикаюсь.
Не відрікаюсь від життя
Й від смерті - теж не відрікаюсь.
