|
Брати Грімм придумали казку,
Щоб людям не було,
Холодно й страшно,
Жити в брехні.
Щоб сонце не сходило,
Й ніколи не гасли зірки.
Й щоб навіть квіти
Взимку росли
На вікні.
Сказали вони у мирі
Всім жити,
І всіх перевертнів пустити
У темнії ліси,
Де затихають голоси,
І не співають цвіркуни,
Бо так бояться всі вони
Ті темнії ліси,
Де погибають лісники.
І тих перевертнів пустили,
Щоб всіх лихих вони згубили.
І довго люди в мирі жити,
Бувало що й не дуже щиро.
Та все ж старалися вони,
Щоб не допустити тут війни.
У світі магії й надії,
Де хліб печуть маленькі звірі,
Де гноми мишу колихають,
Поки дерева засинають
Під музику дощу.
/Та тут так жити,
Не виходить всім/
Вона не спала цілий місяць,
Від коли їй наснився сивий місяць.
Поки туман її тіло гойдає,
Вона ніяк не засинає.
Батьків її перевертні загризли,
Серце їй випалили навмисно,
Щоб не відчувала біль.
Щоб не шукала винних й правих,
Щоб не шукала в інших правди,
Бо світ не любить навіжених серцем,
Бо світ не любить бунтарів.
І щось вона собі читає,
Поки із пам’яті зринає,
Щось забуте та страшне.
І закриває вона свою книжку,
Та сідає біля міцного дуба нишком:
«Ох сивий дубе, чом мені так важко,
І жити і читати страшно,
І спати вже ніяк не можу я.
Бо сон мене той мучить,
Про те, як злий перевертень
Усіх морочить.
Чи то я свою душу в комусь
Загубила,
Чи я світ занадто цей любила,
І тому так важко дихати мені?»
А дуб мовчить собі і плаче,
Бо скоро темрява усе поглине,
І шкода стало так йому
Маленької дитини.
«Прости мене,
Маленька, мила
Пташко.
Та я не знаю чом тобі
У світі цьому важко.
Прошу тебе,
Мене нічого не запитуй,
Краще йди.
Тікай, зозуле,
З цього світу,
Поки до тебе
Перевертень прийде.
Рятуй себе і свою душу,
І пам’ять свою ти рятуй».
Біжить дівчатко до лелеків:
«Скажіть кохані, а до неба ще далеко,
І як мені із цього лісу геть втекти?»
Лелека щось собі шепоче,
А потім відлітає
І кричить:
«Пробач мене, сердешна,
Я нічим тобі не можу помогти».
І тепер тікає вона з лісу,
Та тільки трави їй під шкіру лізуть,
І всі бояться помогли.
Бо всім сказали
Колись ворони,
Що у богів свої закони,
І що скажені серцем
Мають вмерти
Й назавжди
З цього світу геть піти.
І тут під звуки водоспаду,
Вона, здається, бачить свою маму,
Та за спиною, обертається,
Перевертень біжить.
І пригадала мила,
Ту гіркую правду,
Що вже її й без серця ранить,
І не зуміла себе від болю вберегти.
І скоро літо вже настане,
І будуть колихатися каштани п’яні.
І сонце буде душі наші гріти,
І буде хтось собі радіти
Чи любили.
Та чи зуміє хтось про неї пригадати?
Про ту, що жила
У світі магії й надії,
Де хліб печуть маленькі звірі,
Де гноми мишу колихають,
Поки дерева засинають
Під музику дощу.
Чи буде вона зачіпати твоє серце,
Коли ти вечором лягаєш спати,
Чи буде вона зігрівати твою душу,
Коли цей світ із свого місця рушить,
Чи ти пожалієш, що не вберіг свою кохану,
Коли настане новий ранок,
І найголовніше ти пригадаєш,
Що вбив її, перевертню,
Чи ні?
ID:
763250
Рубрика: Поезія, Містика
дата надходження: 01.12.2017 00:44:25
© дата внесення змiн: 01.12.2017 00:44:25
автор: Сюзанна Мотрук
Вкажіть причину вашої скарги
|
