"Як умру, то поховайте
мене..."
О, наш Кобзарю, мій Шевченку!
Чому так тяжко зажуривсь?
В рідну похований земельку
На Україні, що як неньку
Ти так любив її колись.
Стоїш у Каневі на кручі
Уже багато літ і зим
І чуєш, як реве Ревучий,
Даруєш сум вербі плакучій
Журливим поглядом своїм.
Ти мучився, поневірявся
По наймах, службах, по світах
І, мов коханій, присягався
Вкраїні, і навік поклявся
Її звільнити... У віршах
"Возвеличу
рабів отих малих, німих,
я на сторожі коло їх
поставлю слово".
І возвеличив, і поставив,
Та так, що світ почув увесь!
І розірвалися кайдани,
І показилися тирани,
І воля вимріяна єсть!
Чому ж в очах зажура знову?
Якби ти встав та подививсь
На ту Вкраїну вольну й нову,
Неначе ясочка, чудову,
Яку ти заповів колись...
"Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли", -
До прірви, як отара, йдуть
І на плечах ярмо несуть, -
То туга б серденько здавила.
"О, люди, люди - небораки"...
Ти ці слова писав колись -
"Ви ж таки люди - не собаки"...
Устань з могили, подивись -
Чи так ти заповів? Молись!..
То, може, й ми молитись будем
Та бить поклони по кутках,
Щоб Україну злії люде -
І ту, що є, і ту, що буде,
Не розірвали по шматках
Та не розпродали, небогу -
Земельку "німцеві", а ми
Розліземось межи людьми
І підем в наймити з дітьми...
Молись, Тарасе, з нами Богу!
ID:
739830
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.06.2017 13:26:11
© дата внесення змiн: 29.06.2017 13:26:11
автор: Ганна Черненко-Маслюкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гідний вірш 
