Наливсь медами місяць — роздобрів,
Ліниво котиться між зорями до ранку.
Із берега за зграйкою човнів
Спостерігає вітрова коханка —
Гнучка верба, схилившись до води,
Купає в прохолоді довгі коси...
А я приходжу, зранена, сюди,
Коли у душу зазирає осінь,
Коли голосять в тузі журавлі
І дощ-в-мені налагоджує скрипку,
Щоб виплакати всі свої жалі
Вербі і вітру, місяцю і рибкам.
Щоб причаститись співом солов'їв,
Ввійти у чароспокій вечоровий
І віднайти крилатість своїх снів,
Де ти і я, і затишок вербовий...
... Какая "есенинская грусть", однако! Как ни крути, а всё-таки настоящий художник максимально раскрывается в чём-то болотисто-дождливом. (назовём это так). Актёры влюбляют зрителя в своих отрицательных персонажей. Видимо включается в работу оборотная сторона души. Вот светлых, весёлых стихов у тебя красивых много. А максимально раскрываешься в миноре. Это моё ИМХО, разумеется, и всё такое, всякое... А ведь боль - это всего лишь сильное ощущение. Когда внешний или внутренний раздражитель, воздействуя на рецепторы, превышает болевой порог.""
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так і є. Напевно тому, що я дуже люблю дощ...
А може, тому, що (як казав один товариш) якщо хочеш отримати красивий вірш, додай у нього трішечки пічальки
