Знову в дім завітав вечір хмурий.
В темноті засиділась одна.
У тяжкій безнадійній зажурі
Пила чашу розлуки до дна.
Відлетів мій соколик у вирій.
Потягло в багатіші краї.
Насміявся над серденьком щирим,
Наплював на страждання мої.
Я його дожидалась так довго!
Що й надію згубила зовсім.
Я його покохала так повно,
Так безмежно. На подив усім.
Я пірнула в кохання, мов рибка.
В глибину, до самого денця.
І здавалось, любов ця велика
Вже ніколи не встріне кінця.
Тай була ж та любов, наче сонце,
Безконечна, гаряча, палка!
Налякав мого милого сон цей,
Бо душа в нього надто мілка.
Все боявсь спалахнути багаттям
Від мого неземного вогню.
За заморське шикарне манаття
Заховався, немов за броню.
А тепер ось – і сам у замор”я.
Що йому журавлина печаль?
Як кохання жарптицю у зорях
Не відчув біля себе на жаль.
Я б його у турботу сповила.
Так кохала б, щоб все молодів!
Щастям весь його шлях би встелила
Так, щоб краще ніхто б не зумів.
Що ж, втішайся в заморськім розвою.
Я ж завжди буду вдячна тобі,
Що й, зоставшись навіки одною,
Не засохну при тому вогні.
1994
