Бо ти не для мене, лютий,
А я не твоя весна.
Сніги розбрелись дощами,
Немов не було зими.
А ми зав’язали стежку,
Оту, що на двох одна,
На сотні вузлів – і тисне
Півподиху під грудьми.
Бо ми перелітні птахи
І ділимо все на нуль.
Частина життя в дорозі –
Ніяких тобі зізнань.
Та навіть коли пристанем
До різних земних півкуль,
Не втримати нам старанно
Закованих в сни бажань.
І тягне обох на злітну,
Де кисень – жива вода.
І дихати в такт з тобою –
П’яніти, мов від вина.
Це надто на нас не схоже:
По битому склу хода,
Та ми за межею правил
І часу у нас катма.
То ж ми одягаєм тишу
На спраглі до слів вуста,
Бо все, що не скажеш, раптом
Здійметься і відлетить.
Бо ти не мій, любий, лютий.
Бо ми перелітні… Та
Згадаємо правду згодом,
Що я не весна.
Ще мить.
