Вона ніколи не розповідала йому своїх історій
Скільки б вони не були знайомі
Скільки б часу не проводили разом
Він не міг забути усе одразу
Вона ніколи не згадувала про минуле,
Хоча сама не могла забути
Той «чай», який мав відбутись
Ті руки, якими він посмів торкнутись її душі..
Скільки б не минало часу,
Вона не перетворювались на сіру масу
Хоч не було в них нічого особливого,
Ті ідіоти чекали дива свого
Вони чекали, коли дивились на осінь
Коли впало листя. Зникло. Зовсім.
Все ж досі чекали, що двері відкриють
І хтось такий рідний віддасть свої крила
Наївні
Та все ж це сталось
Коли вона вже не сподівалась
До неї прийшли всі ті, кого вона навіть не знала
Казали: «Ми залікуємо рани».
Так дивно. Вона не зраділа
Юнак тримав у руках її крила
Ті крила на нього наводили страх
Тримав їх таких у крові та сльозах.
Вона ніколи не благала віддати
Те, що змушує тепер страждати
Мовчки прийняла чужі крила
Не підійшли. Не полетіла
Мабуть, не було вже таких в цьому світі
Які те дівча ще б хотіло надіти
Ті перші крила.. такі пом'яті
Він залишив десь у запашній м'яті
Знав, що траву цю вона обожнює
Цей запах його життя спустошує
І знову підуть дощі, опаде те листя
Заграє та сама улюблена пісня
Він хоче до неї, щоб крила віддати
Та пізно. Вона вже навчилась літати
Без них.
