Вона знову прокинулась рано,
Наче їй помішав страшний сон.
Де ж її та любов жадана?
Уже страх забирає в полон!
«Ви ж казали, що я для вас приклад.
Ви ж казали, що я еталон.
А тепер, коли я вся поникла,
Мене разом залили в бетон» -
Говорила сама у кімнаті
Те, що міцно ховала в душі.
Та слова її щирі, крилаті
Залишалися й далі на дні.
Лише вітер, що був за віконцем,
Наче долею гнагний в той бік,
Дув так сумно, що навіть під Сонцем
Було чути той жалібний спів.
Хіба винна людина, що любить?
Хіба винна, що доля така?
Бо, крім щастя, кохання ще губить,
А у Анни ж забрало життя…
