Зібралися у вирій вже літа…
Той шлях – далекий.
Уже до внуків наших приліта
Тепер лелека,
Подарувати щоби правнучат
Мені й родині,
І заясніють в серці, зазвучать
Щасливі днини.
Знов повертаюсь я у ті літа,
Далекі, милі,
Коли синок у мене підростав
Й дочка Людмила,
Уже і в них пробилась сивина –
Цвіте на скронях,
І доля їхня, й доленька моя –
В моїх долонях.
Я не лічу давно уже літа –
Не хочу збитись.
Звучить в мені мелодія ота –
Боюся впитись…
Ще не достигли сіяні жита
В моєму полі,
Бо ще не випита, не випита до дна
Загадка долі.
Ганна Верес (Демиденко).
Дай, БОже! - ВАм не здаватися ще довго-довго! Бо ж де Ваші правнучата знайдуть таку поетичну прабабусю?
Ви, мабуть, чималий міх казочок для них назбирали у райському саду поезії... Так що Вам у вирій не виходить!