Була зима така, як має бути:
Дзвенів мороз і грало сонце в небі.
Вона ж ішла, немов би в лід закута,
Ішла життям без всякої потреби.
Русява жінка – молода, красива,
Але сумна, неначе день осінній.
Яка по серцю їй пройшлася злива?
Куди вона шукати йде спасіння?
Ось парк.
Доріжка довга, ніби вічність,
Поміж каштанів сивих в’ється тихо.
Куди біжить, куди небогу кличе?
Їй все одно – подалі би від лиха.
На серці – камінь,
у душі – неспокій:
Коли вже тепло посміхнеться доля?
Самотня жінка на шляху широкім!
Самотність… може, це сумнівна воля?
Питань багато, відповідей – жодних.
Та і шукати їх, здається, марно.
Думки снують, як і зима, холодні.
Холоне світ. Усе навколо хмарне...
Та раптом
погляд щось вловив незвичне:
Серед поважних велетнів каштанів
Струнка берізка, віттям тихо кличе:
– Ти притулись. Загою твої рани.
І стало тепло, навіть, трохи жарко.
Від зустрічі їй додалося сили.
Вони ж удвох –
берізка в старім парку
Й самотня жінка
між людей згубились...