Це невеличке оповідання присвячується усім, кому коли-небудь доводилось користуватись нашими українськими, хоча більшість з них були виготовлені ще перед "перебудовою" Горбачова, рейсовими автобусами. Попереджую, що тут присутня нецензурна лексика. Прошу вибачення, але для того, щоб описати це, усіх поганих слів, які ви знаєте, виявиться замало.
Друга година дня. Автовокзал Рогатин.
Надворі — пекло. Я, Марта, моя супутниця, і він, наш сьогоднішній друг і найзаклятіший ворог, він — автобус. Ми їхали до Львова. Це всього-на-всього 70 кілометрів. В принципі, це зовсім недалеко.
Зайшовши в автобус, я зрозумів, що надворі не таке вже й пекло. А якби Данте бачив наші автобуси, то б створив ще одне коло пекла для найважчих злочинів, адже важчого покарання для людини придумати неможливо. Спочатку я привітався з вчителькою історії з школи, де я мав щастя вчитись. Після того, нам довелось протиснутися крізь китайську стіну, складену з жіночок, які б переважили будь-якого боксера з суперважкої категорії. Ось ми дістались землі обитованої — наших місць.
Центр нашого Рогатина — наступна зупинка автобуса. Тут китайська стіна, слава Богу, перестала існувати. Натомість зайшов дядько з мішком, в якому щось рухалось. І коли я почув це "хрю", коли я відчув цей запах, то зрозумів, що там були маленькі екземпляри складових частин вищезгаданої китайської стіни."Блять, як мені це вже набридло" — подумав я. Але все лише починалось.
Водій зробив йому зауваження, але потім дядько з ним домовився, та іншого виходу в нас не було, як насолоджуватись цим похрюкуванням в такт гупання нашого транспортного засобу в ями, і це все поєднувалося зі свистом хрестовини автобуса, яка брала "мецофорте" кожного разу, коли пан водій тиснув тормоз.
Я вирішив відчинити вікно або люк, аби зробити хоча б якусь циркуляцію повітря, але жіночкам дуже "кигнуло", коли я відкрив люк. А вікно було в аварійному стані, тому я не ризикнув його торкатись.
Ми проїхали приблизно 15 кілометрів, покинули Рогатинський район. І наш оркестр втратив свою головну складову: дядько зі поросятками вийшов з автобуса. Тепер стало трохи менше смердіти гімном, відверто кажучи.
Я помітив, що дядько, який сидів праворуч через прохід і пив смердюче "1715", (запах цього пива доносився й до нас) дивиться на нас без перестанку. Не знаю чому, не знаю навіщо, та й він незабаром вийшов.
Тут нас чекав ще один сюрприз: позаду нас сіла пані з славнозвісною клітчастою сумкою "прощай молодость". Нічого особливого, але як страшенно, блять, звідти смерділо квашеними огірками — просто піздєц, друзі. Таке відчуття, ніби вони квасились ще з позаминулої Пасхи.
Сиджу і дивлюсь уперед просто не думаючи. Думати вже немає сил. Ти просто сидиш у цьому гімні, і сидиш, і сидиш далі. Десь за Бібркою вже стало все одно. Після п'ятдесяти хвилин пекла стає по*уй.
З'являється таке відчуття, ніби народився в цьому лайні та прожив тут не один рік. Ти вчишся думати ні про що або не думати взагалі. Цей момент невагомості після запаху переквашених огірків, свинячого гімна, дешевого пива і поту сорока людей (сидячих місць, до речі, двадцять, отож, уявіть собі) доводить до якоїсь незрозумілої ху*ні.
Усе. Я в місті Лева. Півтори години, і я вижив. Тепер я піду в рай, кажучи точніше — у душ. Ось так звичайна людина легко мігрує від пекла до раю.
ID:
649832
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.03.2016 00:55:55
© дата внесення змiн: 08.03.2016 00:55:55
автор: Берґ
Вкажіть причину вашої скарги
|
