– Хто сотворив казкову цю красу?
У відповідь мені лунає тиша.
Віктор Охріменко: “У відповідь – мовчання.”
Серце рипить, мов узяте в лубки́* прохолоди,
Ніби мороз візерунки на ньому різьбить…
З неба вечірнього блимають світлодіоди
Прямо на за́склену річку і хвойні чуби.
Тінь розіллялась, мов кава холодна з горнятка,
На шерстяне і пухке укривало зими.
Світить очницями вікон загублена хатка –
Ген аж під лісом – і в кучері соснам димить.
Що я шукаю у цій глушині непритомній –
Чорній, розбавленій снігом вершково-густим?
І голова моя куриться в небо, мов комин,
Пара клубочиться з рота, молочна, як дим.
Хто тут господар – у цій кришталевій світлиці?
Скільки скарбів неземних – і ніхто не бере!..
У мельхіорі виблискують пишні ялиці,
В хутрі позують для місяця крони дерев.
Наче роздроблені вщент дорогі діаманти,
Вкрили блискучі лелітки зимовий масив!..
В руна овечі зодягнуті гори-гіганти
Вперлися гордо в небесний нічний об’єктив.
“Хто тут господар?” – волаю. У відповідь – по́кій…
Тільки підошви мої по снігу храбустять…
Люмінесцентними лампами в тиші глибокій
Світло проціджують зорі в земну благодать.
*Лубки – лещата, шини.
Як гарно Ви сказали, Пташечко! 
Дякую! 
