Тихо в раннім полі після
бою,
Кононади стихли на
зорі,
Хлопці сплять знетомлені
до болю,
Лиш гомонять змінні
вартові :
-Що читаєш брате,
пита Толя?
Якась звістка занадто
тяжка?
-Так, відповідає гірко
Льоня :
- Мати вчора вмерла
опівдня.
Тремтять руки в хлопця
молодого,
Щемить серце, що в останню
мить
Не був поруч, і не бачив очі,
Що його просили тільки
жить!
Мати виряджала у дорогу,
Мама обіймала в молитвах,
Так дивилася благанно і казала :
- Повертайся синку, не барись!
Відпустили Льоню командири,
Поховати неньку дорогу,
Та через два дні передзвонили
Вже й немає рідного полку.
Мати врятувала вкотре сина,
Щоб не впав в рутину смерті він,
Кликала в ту мить свою дитину,
Коли інші – гинули в крові.
Не залишилось від полку
ні одного,
А було їх дев`яносто п’ять,
Все життя своє Смирновий Льоня,
Буде їх по вічно пам`ятать.
Дякую,Людо, за такий чудовий твір, читала і сльози наверталися на очі, бо подібне було і в моїх друзів, померла ще досить молода жінка, а брат мав відправитись в АТО, і його навіть на похорон не відпустили...
