Напевно, субота. Дев’ята ранку. Ліка уже не спить.
Сонце рветься через фіранку. Карамеллю тягнеться мить.
Ліка рахує тіні. Просто один, два, три…
На губах свіжий смак мартіні. Чує дзвінок – треба йти.
Жінка в хустці говорить довго. Сує Ліці новий пилосос.
Каже, з ним прибирати добре, а толку? В чистоті нема радості щось.
Ліка з силою закриває двері. Продавець подає глухий виск:
«І чому усі такі скверні?». Жінка йде сходами, спускаючись вниз.
Ліка вдихає запах самотності. Бачить зелену тінь.
Вона ховається на антресолях у мотлосі. Її голова, як китайська інь.
Ліка тихо зітхає. Спомини займають тривалий час.
Мара сміється, потім стихає. Ліка хоче, щоб її образ згас.
На кухні жовта й рожева примари без проблем п’ють байховий чай
Ліка давно їх впізнала. У неї вдома вони влаштували свій власний рай.
Вона мовчить, не тривожить їх. Серце втомлюється тримати ритм.
Ліці ніхто не приніс утіх. Тіні з’явились, коли N. кудись та й зник…
Ліка вмикає музику. Її зовсім не тішить той факт,
Що замість людей у кожному кутику з нею товариство дивних примар.
Дівчина рахує їх знову, мріючи звідти негайно до когось піти.
Вона боїться, що згодом стане точно такою жахливою, зовсім, як і вони.
Тишина пронизує вулиці. Ліці холод уже не страшний.
Ментолова сигарета чомусь не куриться.
Вона пам’ятає танець з N.
Він казав:
Раз,
Два,
Три.
