МИ З ТОБОЮ ЙДЕМО …
Моя рідна бабуся Марія під час війни пройшла свій голодний і холодний шлях, з окупованого німцями, Донбасу на Полтавщину в пошуках хліба і кращої долі. Разом зі своєю мамою, а моєю прабабусею Устиною вона тягла маленький візок на якому лежав домашній нехитрий скарб. Ця страшна подорож і лягла в основу цієї поезії. Всі враження чотирнадцятилітньої дитини, яка із жахом бачила лихоліття війни і хотіла вижити …
Ми з тобою йдемо по розбитій воєнній дорозі…
Сипле дощ весняний на нас сльози холодні свої.
Я у тебе одна… Розгубили ми всіх у дорозі.
Всіх забрала війна і не в тебе лише однії.
В перші ж дні, мов туманом, був поглинутий батечко наший,
І сестрицю Ганнусю ешелон потягну в дальній край.
Десь три брати мої потонули в воєнній цій каші.
Й мати Господа молить: «Хоч Марусю мені залишай».
Я і мама йдемо із Донбасу з голодного краю
До бабусі додому у Полтавську моя Бодакву.
Кажуть там є ще хліб, урожай у селі був багатий.
Ну, а німець жорстокий обсипає вогнями Москву.
Я маленька така, хоч чотирнадцять стукнуло в жовтні,
І матуся весь час наріка на худенький мій стан.
А я ж з голоду пухла ще малям в тридцять третьому році,
А тепер ось війна… Не дитинство, а злий ураган.
Пів весни я іду, ще коли просинались струмочки:
Із фашистських листівок я пускала кораблики вниз.
А тепер вже на вишнях висять ягідки і листочки,
Я зелені жую їх – це для мене великий сюрприз.
Я тягну цей візок, хоч розбила уже босі ноги.
А матуся сьогодні в нестямній гарячці лежить…
Чи ж ми встанемо завтра дві скорботні нещасні небоги,
Чи за тим горизонтом нас злий нелюд захоче убить?
Хоч не всі вони й злі… пам’ятаю два тижні потому
Нам дали попоїсти якісь два німецькі бійці.
Я такого не їла!!! А можливо то просто від втоми
Мені видались дивом дві цукерки й два хлібні крайці.
Я тепер назавжди географію вивчила нашу.!
Не по картах шкільних – я пройшла майже тисячну путь!
Й не вдалося мені на шляху зі смутного Донбасу,
Хоч якийсь тихий кущик, хоч камінчик лихий обминуть.
Я іду, і не знаю. Чи прокинуся завтра уранці?
Хоча іноді хочеться мені вмерти, спочити за мить.
А в дитинстві ж так мріяла ходить в школу із книгами в ранці,
І як виросту потім трьох красивих дітей народить.
А тепер як подумаю, що ці діти тут будуть рабами!..
Ні! Не може цього Господь – Бог наш таки допустить!
Ми не скоримось, ні! Не кістьми тут поляжемо, мамо.
Через терни і біль дождемо Перемоги ту мить.
Ми з тобою йдемо… І ми виживем смерті в супротив!
У кістлявої душу я свою таки все ж відберу.
Не дозволю, матусю, вмерти тут, де Хорольські ворота.
Я сама наш візок .. за обох потягну … в Бодакву…
Червень 2005
Моя бабуся жила під час війни у Харківській обл. І в неї проживала родина з Донбасу. Тому ці історії мені відомі. І тепер все повторюється. Гарний вірш. Удачі Вам і натхнення.
Oxana Levina відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. В поезії лежить тільки бабусина розповідь, я від себе практично нічого не додала.
Така тяжка доля спіткала багатьох людей у ті роки - ніколи б їх не знати! 
