Коли на вулицях згасають ліхтарі,
Що все ніяк не розіб'ють вандали,
А понад вухами літають комарі,
Я розумію, що пора настала.
Залізні двері зачиняю мовчки,
Кладу в кишеню вже побитий ключ,
Спокійно поправляю я сорочку
І підготовлюю свій власний путч.
Іду повз мерію, а дума про чинов'я,
Як утопити їх у довідках триклятих,
Як бюрократів знищити сослов'я,
Таких обожнюваних людом і багатих.
Проходжу я лікарню, де без блата,
Здоровий стане хворим сотню раз,
Де вмерла клята клятва Гіпократа,
А ручка лікаря страшніша за камаз.
А далі там і дитсадок, і школа,
І паспортно-сміттєвий сервіс-стіл,
Що змушує забути про Еболу,
І не злякатись перспективи ВІЛ.
Але я вірю, що пора настане,
І зійде над землею сонце, і в ту мить
Увесь папір, яким нас закидали,
В промінні сонця врешті решт згорить.
