Принадно очі сяють до мене;
І, усміхаючись чарівно, губи
Відкрили буйні сніжнобілі зуби...
Ласкавий шепіт... Хвилею жене
До серця кров. Чи ця мана мине?
Чи вірити цим обіцянкам любим?
Цей жар, можливо, сяючи для згуби,
В собі єство ховає льодяне?
Так над землею сонною порою
Вогнистою дугою золотою
Проріже темінь ясний метеор.
Горить він, іскри сипле і несеться,
Блищить неначе зоряний узор, –
А в глибині холодним зостається.
Максім Багдановіч
Прынадна вочы ззяюць да мяне
Прынадна вочы ззяюць да мяне;
Чароўна усміхаючыся, губы
Адкрылі буйныя бялеючыя зубы…
Ласкавы шэпт… Гарачай хваляй мкне
Кроў к сэрцу маяму. Мана ўсё або не?
Ці верыць мілым абяцанкам любы?
Мо гэта жар, пылаючы для згубы,
Хавае сцюжу пад сабой на дне?
Так, іншы раз, над соннаю зямлёю
Агністаю дугою залатою
Прарэжа цемень яркі метэор.
Гарыць ён, іскры сыпе і нясецца,
Бліскаючы мацней ад ясных зор, —
А ў глыбіні халодным астаецца.
