1.(з 6:00 – 11:00)
Шоста година ранку. Небо потроху набиралося світла і все довкола прокидалося. Почали наспівувати свої весняні мелодії жайворонки, що оселилися в густій кроні старого явора. Гілки дерева сягали третього поверху будинка, що простягнувся вздовж вулиці Мічуріна. В цей будиночок архітектори вклали багато тепла, адже кожний хто проходить повз нього стримує себе від того, щоб підбігти і непомітно вкрасти маленьку червону цеглинку. Всі хочуть зігрітися безкоштовним теплом, яке випромінює це архітектурне сонце. Та на шостому поверсі ще панувала темрява. Німу тишу лише розрізало гучне серцебиття. В темряві серцебиття здавалося ще гучнішим . Аж раптом, відкрилися заспані очі Адама. Очі,кольору срібла. Очі, повні життя. Очі були стурбовані, таким гучним серцебиттям. Вони знову бачили тих, хто вписані пером в життя Адама. Тих, хто привів його в цей світ, але швидко залишив. Сонце ласкаво блимнуло своїми посланцями в срібні очі, змусивши їхнього володаря змінити положення тіла. Потім проміння потрапило на стіну, примусивши фотосинтезуватися якісну репродукцію «Квітів у блакитній вазі» Вінсента Ван Гога , що доповнювали авангардистський інтер'єр похмурої кімнати.
Худорляві ноги доторкнулися холодного темно-коричневого паркету, та швидко нащупавши капці, заплигнули в них. Адаму було двадцять п'ять років, сім з яких він прожив один. Вставши з ліжка , високе тіло стомлено, похитуючись з одного боку на інший, полинуло в маленьку кухню. Її наповнював запах розквітлих синіх гіацинтів та ледь помітні сонячні промінчики. Отримавши ранкову дозу кофеїну, Адам піднявши жалюзі, відчинив вікно. На вулиці ледь-ледь виднілися метушливі перехожі. Сонні погляди, переплітаючись з ранніми сонячними променями, утворювали якусь дивну, мрійливо-стурбовану атмосферу.
- Я так би хотів відчути її. Пірнути в неї і не вилазити. Потонути в ній. Але…
Адам розумів, що з того моменту, як він відплющив свої очі,звичний потяг подій відправився по спіральним коліям його життя. Повернувшись до входу на маленький балкончик, він промовив до неї: « Коли ж це все скінчиться, га?». Але вона мовчала, їй нічого було йому відповісти. Вона не любила,коли хтось тривожив її спокій. Самотність вважала за краще, залишатися на одинці з собою. Їй подобалося читати Коцюбинського, гойдаючись на кріслі-качалці. Щодня, вона там, звичним для себе способом, розпочинала ранок. А Адам лише запитував у неї, не чекаючи відповіді: « коли ж це все скінчиться?».
2.(з 11:00 – 18:00)
- Потрібно прокинутися. Сьогодні ж річниця…
Маленькими кроками він пішов до ванної кімнати.
- Потрібно вимити зі свого волосся залишки сну. Вона повинна бачити в мені життя, а не сплячих мурликалок на кігтиках.
Ванна кімната була побудована симетрично кухні. Ти заходиш до неї і бачиш море, адже все було виконано в блакитно-піщаних відтінках. Головним об’єктом інтер’єру була невеличка ванна, що стояла в центрі кімнати. Адам часто в ній проводив свій вільний час в полоні невгамовних роздумів про вічність. Сьогодні ж пройшовши гігієнічну процедуру, за якої водяний струмінь діє на тіло людини – дощик, душ, - і поглянувши на своє відображення в дзеркалі, Адам не побачив тих невгамовних думок про вічність. Він думав лише про зустріч. Дззззз, Дзззз – продзвенів будильник. Це був дзвінок- пам’ятка. Адам посміхнувся, накинув на своє худорляве тіло м’якенького халата та вийшов з теплої, вологої кімнати. Аж раптом телефон задзвенів ще раз. Це було доволі несподівано.
«Хто міг мені зателефонувати в таку рань?» - здивовано подумав Адам. Поглянувши на екран свого мобільного він побачив доволі знайоме ім’я - «Регіна». Не задумуючись він взяв слухавку.
Адже розумів, що вранці, як і вночі телефонують лише в крайній випадок, тоді, коли потребують допомоги.
- Привіт, Регіно. Все гаразд?
- Привіт, Адам – стурбовано відповіла вона.
- Адам, скоріш приїдь, ти нам… ти мені потрібен.
- Що трапилося, розкажи мені. Що трапилося?
Але у відповідь він почув лише гучні гудки. Пі-пі-пі…
Дивно, що могло трапитися в такий сонячний день? Зібравшись, Адам вибіг зі своєї квартири .
Пробігши три поверхи Адам зупинився. « Так чи ні? Ні-і-і-і…» - подумав він. Повернувшись до своїх дерев’яних дверей Адам закрив їх на замок. І стрімголов помчався вниз. Забігши до тунелю метро його терзали сотні варіантів розвитку подій, від самих неймовірних до по-дитячому банальних. Ось, він уже стояв на порозі хмарочосу в якому проживала та, що змінила розклад подій дня Адама. Залишалося лише привітавшись до консьєржа, зайти в будівлю, потім натиснувши кнопку виклику ліфта та піднятися на 11 поверх. Все це було виконано. Тук – тук – тук . Двері відчинилися. Перед очима Адама, повстала блідошкіра особа з кудрявим темним волоссям. Вона була невисокого зросту, та привітними блакитними очима, без слів, запросила зайти до квартири, довгоочікуваного гостя. Зайшовши до квартири, перше, що кинулося в очі Адама були три наповнені валізи, що стояли біля металевих дверей. Присівши за дерев’яний раритетний столик, він запитав у Регіни: «Ти кудись переїжджаєш, чи що то за валізи ?».
Регіна повільно присівши на шкіряний табурет відповіла : « Не я – він».
ЇЇ рука постійно ласкала свій животик. Блідолиця, нахиливши свою тендітну голову, продовжила : «Адам, я тебе не просто так покликала… Тут така справа… - її голос тремтів. – Я, я вагітна.»
Підняв голову, вона, своїми щирими, як море – блакитними очима, поглянула на Адама. Адам піднявшись, підійшов до Регіни. Його довгі руки протягнулись до її крихітних, кришталевих плечей та закутали їх у свої теплі обійми. Він промовив: « Ти що? Не плач! Це ж так чудово. Ти – майбутня мама. Я не можу повірити, що ти так швидко станеш мамою. Уяви ці маленькі руці, що будуть доторкатися до твого носика. Уяви цю дитячу посмішку, що зігріватиме тебе в холодні зимові вечори. Уяви … Лише уяви… Це ж так чудово. Не плач. Просто уяви…».
- Адам ти справжній друг. З роками ти не втратив дар мене заспокоювати. Я дуже вдячна за твою підтримку. Так, я стану хорошою матір’ю своїй дитині. Так, вона стане тим, що завжди буде зігрівати мене в моїм серці, але …
- Але що ?
- Я буду лише матір’ю. Лише я буду матір’ю.
- Я не розумію, а Микита? – ніяковіло відповів худорлявий.
- Микита, він.. Він дізнавшись про те, що ми з ним станемо батьками, розгнівався на мене.
Він хотів, щоб я зробила аборт. Але я не змогла. Я вигнала його зі своєї квартири. Я назавжди вигнала його зі свого життя. Як він посмів поставити переді мною вибір,
« дитина, чи він » , як !?
Адам мовчав. Він не знав що їй відповісти. Всі слова ніби зникли з його словникового запасу. Ніби він ковтнув великого кита. Адам лише мовчав…
Аж раптом з його вуст вилетіло слово:
- Щось вигадаємо. Щось вигадаємо. Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні річниця нашого знайомства. Рівно п'ятнадцять років з’єднує нас. Не тремти. Прошу тебе, не тремти. Все буде гаразд. Сьогодні ж вечором ми зустрінемося в нашому особливому місці!? Вибач, Регіно, я маю бігти. Зустрінемося о пів на десяту, на перехресті. На перехресті, що поєднало наше життя, і стримує його вже п'ятнадцять років. Люблю, цілую, чекаю…
З цими словами на вустах, Адам піднявшись з-за столу, нахилився до Регіни наповнивши свої просторі легені запахом її тіла. Воно причаровувало своєю ніжністю, схожою на цвіт бузини. Він боязко доторкнувся своїми блідо-рожевими вустами до її чистого чола. Несподівано долоні Регіни спітніли, а серце забилося так, що, здавалося , ось-ось вискочить з грудей. Її блакитні вологі очі набралися світла, ніби в них щойно народилися дві молоді зорі. Вона відключилася від реальності, не одразу зрозумівши, що Адам вибіг з однієї кімнати в іншу, потім оминувши великі валізи - відчинив ковані двері і безслідно зник з її квартири. Дзеркало душі – губи. Душа Регіни посміхалася. Адам спустившись на ліфті до першого поверху, нарешті вийшов з хмарочоса. В його голові, в думках поєдналися протилежні відчуття. З одного боку, він радів за вагітну Регіну, адже діти – квіти життя. З іншого боку Адам співчував Регіні в її жахливій трагедії. Також, його нутро переповнювало бажання віднайти Микиту і набити йому його телепкувату макітру.
« Яким потрібно бути бовдуром, щоб примушувати свою наречену відмовитися від спільної дитини, зробивши аборт? Який він бовдур! Тільки хай-но попадеться мені на очі, я йому дам!» - грізно роздумував Адам по дорозі додому. Але він його так і не зустрів.
Відчинивши двері у свій власний світ – свою квартиру, перед очима Адама повстала дивна картина. За кухонним столиком в тісних обіймах самотності мурликаючи спав Хронос.
(* Хронос – рудий , зеленоокий кіт Адама). Самотність дивлячись своїми білими очима на Адама промовила: « Ну що , як там Регіна? Чому ти пішов, а мене залишив одну вдома? Я Регіну не бачила з того моменту, як в її житті з’явився ти ! Чому ж ти мене не взяв з собою?». Самотність спалювала своїм поглядом і до того розгубленого чоловічка. Адам не дивися в її сторону. Він не хотів її бачити, він не хоті чути її слова. Зрозумівши це, вона продовжила: « Ти збліднів. Негайно виміряй тиск!». Через дві хвилини, після того як самотність притулила до шкіри Адама холодний стетоскоп, вона невтішно сказала: « сто сорок на дев’яносто. Тобі потрібно відпочити.» Адам був слухняною людиною, тому вирішив не пручатися. Зайшовши в свою кімнату, він взяв недочитану книгу , а повернувшись до кухні, Адам включив світло у ванній кімнаті, і відчинивши двері, навіть не роздягаючись, приліг в холодну мармурову ванну. За читанням книги непомітно пролетіла четвертина дня.
3.( з 18:00 – 21:30...)
Адам розумів що потрібно збиратися, адже запізнюватися на зустріч, яку ти сам організував – взагалі абсурдно. В його голові пролітали думки з десятками образів, але коли він виходив зі своєї квартири, на його худорлявих ногах звисали вузькі чорні джинси , в які була заправлена біла в красні лінії байкова сорочка. На сорочку була накинута зелених відтінків кофтинка, що зв’язала йому бабуся Дарина та подарувала на двадцятиріччя. Його ступні обтягували оранжеві в фіолетові краплинки шкарпетки. Він був взутий в червоні кеди, а на плечах повис шкіряний ранець. По дорозі до знаменитого перехрестя, Адам зайшов до магазинчику тітки Мар’яни, яка продавала найкращі в його районі квіти. По її рекомендаціям він купив букетик свіжозрізаних ромашок. Регіна була закохана в польові квіти, особливо в ромашки. Виходячи з магазинчика, Адам поглянув на свій телефон і онімів. Залишилося лише п'ятнадцять хвилин до о пів на десятої. Тому, він з думкою, що запізниться помчався до перехрестя. Прибігши, Адам оглянувся довкола і зрозумів, що Регіна ще не прийшла. Він видихнув повітря з полегшенням. Зайшов до кав’ярні, що носила горду назву «Цветаева» - в честь улюбленої поетеси Регіни. Адам присів за маленький столик, виповнений в стилі бароко, що стояв прямо під репродукцією картини Вінсента Ван Гога, що мала назву «Огастіна Сегаторі» . Покликавши офіціанта, Адам виховано попрохав вазу з прохолодною водою для букета ромашок. І ось, відчинилися вхідні двері в кав’ярню. До приміщення зайшла Регіна. Вона була одягнена у вишукану білу вечірню сукню, а тендітні ноги прикрашали яскраво морквяно-червоні туфлі на високій танкетці. Адам не очікував побачити таку красу. Він встав і підійшовши до Регіни провів її до їхнього столику.
- Ти така красива.
- Дякую. Мені дуже приємно. А пам’ятаєш, які слова ти промовив своєму другові як вперше мене побачив?
Адам зі зніяковілою посмішкою нахилив своє обличчя до філіжанки кави.
- Вибач. Ні, не пам’ятаю. Я такий забудькуватий . Ось, це тобі. - потягнувши до Регіни букетик ромашок, промовив Адам.
- Ти сказав яка я красива. Я ще тоді пам’ятаю, як від таких компліментів впустила на асфальт своє морозиво.
- Так непомітно минуло п'ятнадцять років. Я не жалкую що провів їх поряд з такою хорошою людиною, як ти.
Раптом до столика Адама і Регіни підійшов молодий офіціант, і запропонував в подарунок від закладу - посмакувати червоним вином та трьома видами італійських сирів. Але Регіна тремтячи погладивши свій живий животи відмовилася.
- Нам дуже приємно, але мені не можна. - посміхаючись промовила вона.
- А вам , сер? - наполегливо продовжив офіціант.
- Дякую, залиште. Нам дуже приємно. - відповів Адам.
В такій теплій атмосфері пройшов цей милий, нічим не насторожуючий вечір. Настав час іти додому. Адам запропонував Регіні провести її до хмарочосу в якому вона жила. Регіна погодилася. Як тільки вони вийшли з притягуючої своєю теплотою кав’ярні, в Адама задзвонив в кишені телефон.
- Я відійду на хвилинку, зачекай мене будь ласка.
- Добре. Чекаю
Повернувшись, Адам застиг. Окам’янів. Побачивши Регіну,телефон худорлявого випав з його міцних рук і розбився, впавши на бруківку. Регіна лежала на вологому асфальті. Адам підбігши до неї, припав до її клітки грудинної. Регіна не дихала. ЇЇ серце вже не вибивало гучний такт. Зрозумівши це, Адам підвівся з колін.
Він стояв сам у нічному провулку. Його серце почорніло. Воно стало порожнє. Зів’яло. Ніби втратило свою кровинку. Своє рідне.( Прохожі проходили повз нього, його не помічаючи). Від худощавого обліку віяло мертвим холодом. Адам плакав. Плакав як ті мільйони плачуть, що тінею ходять по світі….. Очі його залилися солоними водами. Все завмерло. Стихло все. Навіть гомінкий вітер стих. І лише маленький струмок солоної потік, потік і впав, розбившись об морозну землю. Розбившись, як надії, розбившись насмерть. Він шукав її очима по вулиці, та не міг вже знайти.
- ні, Регіно, ні , прошу…..
ID:
611593
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.10.2015 12:03:47
© дата внесення змiн: 06.10.2015 12:03:47
автор: Петріщев Артур
Вкажіть причину вашої скарги
|
