Так боляче, коли побачу,
Як мати позбавляється дитя,
Буває інколи і сам заплачу
Через жорстокість від життя.
Душа болить за тяжко хворих
На рак, туберкульоз, усіх:
Старих, безпомічних і кволих,
За тих, хто вже забув про сміх.
Хвороба так їх полонила,
Що й не відпустить ні на мить.
Та доля духу не зломила,
Бо прагнуть вони й далі жить!
І волю їхню не зламати,
Бажання жити – назавжди.
Мені так щиро хочеться сказати –
Своєї не спиняйте ви ходи!
