Колись мене запитають, чи вірю я у любов із першого погляду.І я відповім :"Так,вірю", навіть не вагаюючись. Свято думатиму, що та любов, котра приходить миттєво — навіки, що вона має вдаряти наче блискавка , проймати серце струмом.
Через 5 років мене запитають те ж саме і я скажу, що не вірю .Задумаюсь .., згадаю як вважала колись , згадаю біль ,який завдала мені та любов і додам: " Те, що миттєво приходить, так само миттєво минає".
Любила я не багатьох, зовсім не багатьох. Не клялась у вічному коханні , проте дуже надіялась, що це назавжди . І яким було моє розчарування, коли кохані люди з часом стають для тебе простими перехожими , а ти для них випадковим співрозмовником із сіпльним минулим.
Нам людям властиво сумувати за кимось з минулого . Коли ми одні в своїй нікчемній квартирі , жодних справ та планів... І ми самі себе душимо спогадами.
" А якщо б тоді все сталося по-іншому .." - ведемо самі із собою діалог.
Сумуєш... за тими, з ким колись тобі було добре.
