Липневі дні щедро розкидали своє тепло навколо перехожих, сміялися і мріяли про відпочинок на березі океану. Сміх, сум, тривога, очікування та вагання. Усі вони наповнювали той день, лишаючи по собі тіні на обличчі сіро-зелених очей. Дивакуваті відчуття вкотре стали персонажами нової оповіді життя. Сотні днів, десятки тижнів та тисячі годин очікування, і зрештою фінал. Нове життя старих речей та почуттів, випалених автобусними слідами на асфальті.
Пальці голубили глянцеві обличчя фотографій, які впродовж п’яти років псували ідеальну картину нових шпалер маленької кімнати. Частина щастя, нового та здавалося нездійсненного ризику власної душі. Вони були німою радістю та приводами для усмішки, коли страшенно хотілося вити від самотності та особистого божевілля. Панацея для душі, ідеальна маска для приховування правди. Сіро-зелений погляд блукав вуличками метушливої Праги, закоханої Венеції, оманливого Риму, проте душа прагнула бути зовсім в іншому місці, там, де живе серце, шалено стукотить у стіни душі, вимагаючи пояснень, чому так довго мусить отруювати себе самообманом, обіцянками іншим бути щасливим. Але все минає…. Минає біль, очікування та самотність. Наближається той день, коли можеш закрити валізу, зробити крок у довгоочікувану невідомість та припущення майбутнього. Очевидно, що тільки діти можуть щиро радіти змінам, відкриттям. Дорослі втрачають відчуття пошуків істин у нових гранях власного життя, тримаються за крихкі ілюзії прожитих років, сталих обставин та персонажів, які курсують повз них щоденно. Сіро-зелені очі рятували тільки ті, хто вміє слухати і мовчати. Мовчання… Егоїстичний витвір людського життя, який не мав ціни. Купити його неможливо. Адже ніколи не знатимеш, чи надто мало чи то пак забагато запропонував за його душу. Воно існує поза межами буденності. Окремий вимір реальності, що може враз розтрощити життя будь-кого.
Усе змінилося, давно відоме відкривало свої нові грані, старе місто поставало в оновленій версії перед розгубленим поглядом сіро-зелених очей. Нові люди, маршрути, пошуки. Відбитком минулого лишалися ті, хто вміли слухати і мовчати. Їх існування не піддавалося сумнівам. Душа оживала серед нових декорацій, малювала візерунки мрій на шпалерах майбутнього, лишаючи частину прожитої історії у шафах та коробках. Рука виписує на папері плани на найближчі роки, в той час як життя пише власні рукописи на душі, лишаючи позаду десятки днів.
Осінні ранки. Перші кроки у нову пору року. Перші дивні відчуття. Пальці почали німіти, вони поволі відмирали, всотуючи спраглими вустами прохолоду жовтневого вечора у компанії кленів. Усі відчуття зникали….. Занімілі пальці були передвісниками подальшого сценарію.
Усе змінилося…Ті, які вміли мовчати і слухати закривали вуха долонями, крокували повз сіро-зелену душу.
іноді буває складно знайти відповідні слова та настрої, аби все вилити на папір. ..
дякую Вам за підтримку 
