Частина 2.
…Чіткість ліній і дистанцій,
Інтервалів частота…
А ось відділ громадянський:
Тут вже виправка не та...
Різнобій цей всім відомий –
Без реєстру – чин, вага:
Де – чужий, а де – знайомий,
Де – дівча, а де – карга...
Хто з путівкою профкому,
Хто взяв свічку і хреста.
Бачиш, в розкладі такому
Зовсім інша висота.
Теркін трохи розгубився.
Та спокійним був співбрат.
„Як це я отут з’явився,
Де пропав мій автомат?..”
І згадав, як з другом-братом
Був в музеї до війни.
Час якийсь таки потратив
Під началом старшини.
Не піти була нагода, –
Гра не варта була свіч, –
Вихідного було шкода...
Але тут, то інша річ.
Все, що є – в найкращім стані,
Навіть ходять без чобіт.
Ех, шкода, ці розвід-дані
Той не знає, кому слід...
Видно, спокою немає
І веселощів катма:
Доміно юрба ганяє
Біля кожного вікна.
Грають мовчки. Принагідно
Матом вибухне вся рать.
Розмовляти не потрібно.
Головне – шахраювать.
Сум навколо... давні смути
Десь поглинула пітьма.
Б’ють щосили – і не чути.
Курять – кіптяви нема.
…Браття й сестри, вибачайте,
Що повчати гріх беру –
За життя – часу не гайте
На сумну, скорботну гру.
Гра, можливо, динамічна,
Але киньте „забивать”.
Є на це відпустка вічна,
Щоб належне грі віддать...
...Далі йдуть, тієї ж миті, –
Ніби знак не на добро, –
Засідає на тім світі
Потойбічне парт-бюро.
Хто активний і крикливий –
Тут безсилі побороть
Смак засідань особливий,
Що колись їм в’ївся в плоть.
Відпочинку їм не треба,
Дайте їм проблем і драм.
Що для них земля і небо!
Стіни й стеля – для них храм.
Спека, холод небезпечний –
Це для них найкращий час.
Тут цілком для них доречний
Часу вільного запас.
Ось, в поставі натуральна,
Постать в гніві затряслась.
Справа, видно, персональна –
Найсолодша в світі страсть.
Тут ні усмішки, ні жарту,
Для скорботи штучний тон.
Ставлять все життя на карту.
Тобто, смерть. Чи вічний сон.
А слова неначе воду
Розливає краснобай.
Його чуєш – нагороду
Тут, одразу і чіпляй.
Цього типа я сильніше,
Якщо зможу, розкручу.
І розкрию його глибше,
І рентгеном просвічу.
Разом мізки йому вправлю,
Чи кілу в його паху.
Під кінець на вид поставляю
Наче півня на даху.
Він не просто тут панує,
Ще й концерти видає:
Сам собі телефонує,
Сам на відповідь стає.
При своїй же секретарці
Похвалу собі снує:
Перед ним, мовляв, ми старці –
Хвалить він в собі своє...
І потрапивши в тональність,
Раптом голос він змінив.
Демонструючи лояльність –
Співрозмовника простив.
Понад міру весь у владі,
Він нисходить до простих.
Лише примха на заваді
Може стати ігор тих.
Та покинемо боввана –
Хай би він був запаливсь! –
Гляньмо, ось проект романа
Члени розсудить зійшлись.
Членам цим уже відомо,
Що повинно в творі буть...
Які висновки свідомо
Читачі в кінці знайдуть.
В кожнім томі члени Спілки
Бачать безліч помилок.
Ні, щоб випити горілки
І – додому, до жінок.
Кандидат над-потойбічних
Чи-то доктор прах-наук
Звузив кількість тем одвічних,
Зсунув вісь душевних мук.
Якщо напрямок в порядку,
Друкувати будуть твір.
Кожен член свою цитатку
Прагне втиснути в набір.
Ці цитати автор пише,
На звичайну нитку ниже.
І вплітає в плин думок
Сотні мертвих сторінок.
…Теркін з другом від картинки
До картинки йдуть і йдуть.
Чують – виступ без зупинки.
Хто і що – не розберуть.
Підійшли – якийсь новатор?..
Ось і напис від руки:
„Полум’яний це оратор”.
Зрозуміло. Є такі.
Він, з мочавкою у роті
Із трибун завжди гука.
Бо навчився цій роботі
У партшколі при ЦК.
Йому пишуть все, що треба,
А виходить – ніби сам.
Коли КРУ, як грім із неба –
Все оте не він писав.
Але є тут починання, –
Всі погоджуються з ним, –
Довгі, без кінця, читання
Роблять вічний сон міцним.
Вічний сон... Закон природи.
Для думок – пітьма підстав.
І свого екскурсовода
Теркін знову запитав:
– А яка тут є робота?
Наш той світ не на війні?
Так чи сяк, якась турбота
Буть повинна... – Зовсім, ні.
Є, звичайно, тут притика.
Устрій заздрість виклика.
Кількість люду в нас велика,
Кожен – за керівника.
– Як це так – без виробництва? –
Теркін знову пристає, –
І щоб тільки керівництво!..
– Ні, ще облік у нас є...
Бачиш, брате, суть питання
Тут проста для простаків.
Скрізь небачене зростання
Без заводів і токів.
Нам би все це заважало –
Сталь, руда, зерно, вода...
– Ах, он як! Аж серце стало.
Дійсно, все це – юринда!
Схоже це, – якщо цікавить, –
На „швидку”, яка десь є –
Сама ріже, сама чавить,
Сама ліки продає...
– Жарти в тебе ще дитячі.
Заховай їх у собі...
– Які жарти тут, юначе?
Вже добу я у журбі.
Не хотів би заважати,
Але ноги так болять!
Хоча б трохи полежати,
Бо забув, як люди сплять.
– Ти чудний, а ще – занудний.
Зрозумій простий закон:
Ти вже спиш і безпробудний
Зараз ти вкушаєш сон.
Покидай всі звички тіла!
Ліжко, постіль – теж забудь.
– А скажи мені до діла –
Відділів держава ціла
І начальство – як живуть?
Глянув в очі той похмуро
І зітхнув: – Дурненький ти...
– А чому?
– Номенклатура!.. –
І закрилися роти.
Наче хтось мішком гороху
Приголомшив їх з-за рогу.
Через деяку все ж мить
Повернули тему:
– Ну, а що як вкоротить
Трохи цю Систему?
Небагато, але так,
Щоб по розрахунку...
– Ти на вигадки мастак
Вищого ґатунку.
Кадри наші серед лож
І у арт-богемі.
Тобто, наші є також
І в чужій Системі.
Тут, щоб дещо зрозуміть
Жартів ще не досить.
Мережа та її Сіть
Загрібають й косять.
А помимо мережі,
Що межі не знає,
Скільки в Органах, скажи?
– Кількість там зростає...
– Та по різних тих Столах
Список підопічних...
В Комітетах – альманах
Реформацій вічних.
Скільки тут велось дебатів –
Матимемо мову.
На вкорочення цих штатів
Штат потрібен знову...
Неможливо все спростить,
А згодом – поліпшить.
Бачиш, нам щоб скоротить –
Спершу треба збільшить.
Теркін знову до дружка
Каже обережно:
– Сумна доля – нелегка.
Це – беззастережно.
Спокій тут, куди не йди,
Потрапляє в очі.
Ніч, то ніч, а вдень – куди?..
– Тут – ні дня, ні ночі!
Нема літа і зими,
Ночівок в наметі.
– Так це схоже, що всі ми
На чужій планеті!
– Брате, ні! Це не секрет, –
Будьмо послідовні, –
Ми – за межами планет
І світів всих – зовні.
Дислокація така...
Ясно? – Як не знати!
А там... місяць і ріка...
І рідні пенати...
Пам’ятаю, запасний
Полк. А холод, хуга...
Але й там, коли живий –
Жевріє потуга.
– Ти хутчіше-но звикай.
Звичка – час калимний.
Адже тут – оклад і пай,
І тютюн бездимний.
Теркін чує, як живий –
Певно, все ж, годують!
– А тутешній пай який?
Норму як рахують?
– Особливо. Поясню.
Це нас всіх єднає.
Все, що хочеш – є в меню,
А в житті – немає.
– Ах, ось так! – зітхнув солдат
На слова змістовні.
– А точніше – і оклад,
І пайок – умовні.
Нам усим – тобі, мені...
Збитки лиш рахують.
– Наче так, як трудодні?
– Всі тут так міркують...
Все по формулі простій –
Підпис – і ти вільний.
– Не життя це, брате мій!
– Світ цей – замогильний.
Що життя? То – дивина.
Як космічні дири.
Спокій є, життя – нема.
Два і два – чотири.
Друг на цих словах замовк,
Наче воду в ступі стовк.
Пройшли друзі стороною,
Де новий квартал зростав.
Хто це в царстві супокою
Перед вічністю постав?..
– Зацікавився, кмітливий?..
– Відкриваю ці світи.
– Відділ наш там. Особливий.
Його краще обійти.
Бути гостем випадковим
Не стрімись. І не шкода.
Ні цивільним, ні військовим
Відділ не доповіда.
І пішли, бо – Особливий!
Наче в роті були сливи.
*** Там рядами за курган
Йшли у даль незриму
Колима і Магадан,
Воркута з Наримом.
У минуле їм іти
Доля наказала.
Область горя й мерзлоти
В вічність їх списала.
Люди мерли, як святі.
Більшість з них не знали
Особливої статті
Яку відбували...
За яких таких умов, –
Розберись, науко, –
Ні оркестрів, ні промов.
Розстріл... і – ні звука.
О, пам’яте! Дні пам’яті гіркі...
Твої зарубки в серці – на віки!
* * *
– Хто ж у світі потойбічнім
Особист, що править вічним?
– Той, хто нас по цих світах
Гнав щодня юрбою.
Із ім’ям цим на вустах
Вмер ти під-час бою.
Не пригадуєш про ці
Чорні плями, службо?
Що з гранатою в руці,
Ти кричав? А ну ж бо!..
– Не для друку заклик мій,
Воїна-солдата, –
У бою, – на то він бій, –
Загинаєш мата.
Бо беруть свої права, –
Ніби атакують, –
Більш, ніж інші, ті слова,
Які не друкують...
Поруч друзі далі йдуть
Під важким склепінням.
І думки свої снують,
Наче павутиння.
– Що, народ тут несміливий,
Чи холоднокровний?
Чому відділ Особливий
Підкорив Верховний?..
– Він – глава, отець новий.
Сам, як цар, керує.
– Але він іще живий!
– Тільки декларує...
Для живих нема рідніш.
Він – закон і прапор.
В царстві мертвих, як раніш –
Батько-імператор.
Зірка щастя на землі,
Повелитель з неба!
Склеп пристойний у Кремлі
Влаштував для себе.
Ти – в країні забуття.
Він – живими править.
І собі ще за життя
Монументи ставить...
Теркін піт на лобі втер, –
Знов спекотно дуже, –
Та від слів, що чув тепер,
Холод вразив душу.
І радіє голова
Вже з цієї миті,
Що почула ці слова
Хоча б на тім світі!..
Хай віки собі ідуть.
Лихо – щоб забулось.
Легко вже сміливим буть,
Коли все минулось.
Мов сталевий той хребет
Владі наростили...
– Теркін, знаєш, що тебе
Теж нагородили?..
Ти – сюди з передової,
Орден також – за тобою.
Ти потрапив в серпантини,
Де блукав і я в свій час.
Тут до мертвої людини
Піклування – вищий клас!
Доповівся – і нагода
Свій отримати привіт.
– Краще, щоб і нагорода,
І життя, і білий світ...
Як до милої своєї,
Через хащі і рови, –
Я б погодився за нею
Пішки йти аж до Москви!
Та гаразд! Була робота.
Не згадаю всих доріг
У снігах, пісках, болотах,
Де проповз, пройшов, пробіг...
Інша справа – мимоходом
Ще побачити Москву.
Головне – з живим народом
Теж радіти, що живу...
Рік чи десять в своїй хижці,
Серед свого надбання,
Я чекав би вдвічі нижчі
Нагороди й визнання...
Якщо скажуть мені: – Рано...
І бракує ще заслуг, –
Перейматись я не стану.
Я такий, твій щирий друг.
Я до почестей байдужий.
Честь – то праведність бійця.
– Ну, розчулився, мій друже.
Тобі орден – до лиця.
Як не є, а груди мліють,
Коли з орденом ідеш...
– В мене ноги вже німіють.
Відчуття – ось-ось впадеш.
– Зрозуміле нетерпіння.
Але зваж – що там зима.
На фронтах важкі боріння.
Зайвих місць у нас нема.
Ти, мій брате, не печалься,
Я порядок наведу.
В замогильного начальства
Я, як кажуть, на виду.
Ми притулимось де-небудь.
Ти смієшся? – Ні, чого?
Без знайомих і на небі
Теж, я бачу, не того...
– Я живу і не сумую.
Бо полишив боротьбу.
А тепер тебе здивую –
Подивитись пропоную
В нашу стерео-трубу.
– Як потрапило це диво,
Для яких таких задач?
– Тільки для свого актива
Є секретний спец-постач...
Тут не бій іде всесвітній,
А всесвітній перелом.
Постає той світ сусідній
За прозорим гарним склом.
В чіткій формі відображень,
На питання є одвіт.
Ти побачиш в світлі вражень,
Як гниє у них той світ.
В них ще краще, ніж в музеї,
Де нове знайдеш щодня.
І такі тут є мамзелі –
Справжня Євина рідня...
Витримка, мабуть, безкровна,
Тут була, як благодать...
– Але все ж таки умовна
Ця жіноча хтива стать?..
Глянув друг на нього скоса,
Наче півень в жменю проса.
– Що умовна, то це так.
Всі це мають знати.
Але я тут не простак.
Маю щось сказати.
Я підозрював не раз,
Та мовчав, зізнаюсь.
Чи умовний серед нас
Той, з ким я тиняюсь?
Подивлюсь – і не дарма, –
Ти весь час бурмочеш:
Пити, спати... Крадькома
Про дівчат торочиш...
– Закурити! – капшука
Витяг підсвідомо.
Звісно, справа нелегка
Жить на світі тому.
І в кишенях із кутків,
З закутків підкладки
Тютюн з крихтами жуків
Позсипав до шапки.
Вдихнув диму ще живого,
Ще земного, фронтового
І надійного, без зради,
Коли сам, а треба ради...
Він один в жнива воєнні,
В тихі дні благословенні
Повертав нас до надій,
До родин в країні мрій.
Дехто згадував дружин –
Злих, як кажуть, без причин,
Що за всіх є найдорожча, –
Хай гарніша чи молодша.
(Жінки гарні – як ляльки
Чи дешеві цигарки...).
...Пригощаються навзаєм
Кожен власним тютюном.
Цигарковий дим щезає,
Як серпанок за вікном.
Теркін справжній дегустатор.
Раз смикнув, а згодом – два.
І сказав екзаменатор:
– Це справжнісінька трава!..
А ось наш. Зроби затяжку.
Друг закашлявся: – Відвик...
Дійсно, справді мертвим важко
Там, де легко для живих...
– Знаєш, хоча звідти вибув, –
Навіть в замогильнім сні, –
Те, що я не з’їв, не випив,
Сниться в моїх снах мені.
Не добрав, шкода та й годі,
Склянку там і там, дивись.
А наїдків!.. У народі
Кажуть так – хоч завались.
За Угрою, у землянці,
Тільки сів, а тут – „в ружжо!”
Все залишив в повній банці,
Всю розраду для кишок...
Пам’ятаю білоруску...
Я не з’їв куліш свинний.
Правда, ми ловили гуску
В клуні, де куток сінний...
Гарна гуска... сам і винен,
Бо прогаяв якийсь час...
І того не вполовинив,
Що до крихти з’їв би враз.
Головне таки – здоров’я.
Дні важкі за днями йдуть.
Кажуть люди з Приазов’я –
На тім світі не дадуть...
Друг віддав йому торбинку
І сказав: – Одну хвилинку!..
Вибух грізний десь загув
І потряс терени.
Світ освітлений мигнув,
Заревли сирени.
Від виття, що жах несе,
Піднялось волосся.
Незабаром стихло все.
– Що це відбулося?..
– Серенада з КПП.
Це – не таємниця.
Не секрет – у нас НП.
Ось і вся різниця.
На контролі постовий,
Видно, помилився.
Там дізнались, що живий
З мертвими прибився.
А щоб справу враз спростить, –
Непросте завдання, –
Віднайти і розмістить
В залі для чекання.
Там зачинять на замки,
Щоб було негласно.
Затим... дбають парубки...
І вивозять...
– Ясно...
– Я по-дружньому скажу,
Якщо хочеш знати.
Тобі добре прислужу.
Впевнений будь, брате.
Про твою нудьгу, прости, –
Дружба – то є дружба, –
Мушу я доповісти...
– Ясно...
– Бачиш – служба...
Тут, що-небудь, і – під суд.
З місця, і сьогодні.
– Ти боїшся тих паскуд
З чорної безодні?..
– Ти мені, як рідний брат.
Правда – в твоїм жарті.
Нема фронту, є штафбат.
Органи – на варті.
Але виходу нема.
Не корч з себе жертви.
Ходиш-бродиш, як чума
В тихім царстві мертвих.
Тут найкращі відчуття –
Вічний спокій, слава...
Чим приваблює життя?
– В звичці, бачиш, справа...
– Ти від звичок відвикай,
Я тебе благаю.
У живих там, скажеш, рай?
– Далеко до раю...
– То ж бо!
– То ж бо, та не те.
– Але ж ти упертий.
Я покличу медсестер –
Допоможуть вмерти.
– Я не хочу!
– Цим гріхом
Володіть замало.
Щоб зворотнім йти шляхом,
Треба хліб і сало.
– Але я, мабуть, живий
Бо душа ще рветься в бій.
Ще прийде той час –
травою
Десь у світі прорости.
Та з людиною живою
Хочу мову я вести.
Якщо день прийде успішний,
Тиловий чи фронтовий,
Він од вічности миліший.
Я щасливий, бо живий.
Вже розтанули вагання.
Смисл – у суєті земній.
Хочу, щоб новим завданням
Надихнувся Автор мій.
Хай зі слів моїх, як слід,
Віддзеркалить весь той світ.
І правдиво. А злукавить,
Для наочности співставить –
Не біда. То – вірний хід.
Правду шанс є змалювати,
Що панує, як жива.
Задки мчать у бій гармати –
Дійсно правильні слова.
Так що з мене досить, друже,
Не прийшов ще час сумний.
– Подивлюсь – розумний дуже.
– А що, скажеш, я – дурний?..
Доля всих нас волочила,
Щоб надати свій вінець.
Влада Рад всього навчила.
Нам без розуму – кінець.
На ходу всих лаштувала,
Хто навчатися умів.
Особливо не чекала
Хто порад не розумів.
І тепер всі тин городять,
Щоб де-інде не блукать.
Нині всі розумні ходять.
Дурнів – треба пошукать.
– Що шукати? Дурнів ситих
Тут бездонна є діжа.
Має справжніх і набитих
Вся Система й Мережа.
– І цей надлишок покірно
Розповсюджують куди?
– Без проблем і планомірно
Співпрацюємо завжди.
Ми вивчаєм досконало –
Як виносить їх земля...
І цим ділом досить вдало
Главк столичний заправля.
Дурням всим перетасовку
Він вчиняє на постах.
Посилає на низовку,
Щоб плодилися в містах.
Тих –туди, а інших – звідти.
Безліч маємо ідей.
– І які привозять звіти?
– Дивлячись, яких людей...
Наполегливі є ґуру,
Ледве клигають, а вчать.
Доручають їм цензуру.
Їм зарплата, всі – мовчать.
Тільки так. Для них, тим паче,
Це – останнє заняття...
Ну, як вирішив, вояче?
– Моє рішення – життя!
– Але звідки допомога,
Коли мертвий весь вантаж?..
В один бік веде дорога.
Ти це все ретельно зваж.
Люди – в цей бік, ти – в зворотній.
Зрозумій, на чому? Як?..
– Повні йдуть напередодні,
Але звідси – порожняк!
– Тут квитків нема, посадки,
Нема шляху „догори”.
– Але ти не маєш гадки –
Є підніжки, бампери.
Хіба сили бракувало, –
Ти забув у вічнім сні, –
Як у наступі, бувало,
Ми тримались на броні?..
– Важко, Теркін, на границі.
Щонайлегший шлях – сюди.
– Важко? Що це за дурниці?
Важко рибку із води...
Для живих, а не для мертвих,
Є майданчик гальмівний.
Вищий клас – в штанах потертих
Світ полишити сумний!
Кинь і ти цю префектуру.
Ми ж з тобою, як брати.
– А таку ж номенклатуру
Там я зможу ще знайти?..
Я займаю в потойбіччі
Не останню із посад.
А в якому п’ятиріччі
Буде там така краса?
Раптом гуркіт потряс стелю.
Теркін глянув на дружка...
Несподівано з тунелю
Вибіг склад порожняка.
Вмить від гуркоту і гулу
Зник розмови кожен звук...
Ох, як поручня смикнуло
Із живих солдатських рук!
Біль, як струм, у м’язи в’ївся.
Біль потужний, вогняний.
Але Теркін завалився
На майданчик гальмівний.
Якась доля переваги –
І боєць вхопивсь за шпиль...
З вітром щастя і наснаги
Крізь тунель летить Василь!
І почув від командирів
Митних і військових влад:
„Вантажу чи пасажирів
Не везе рухомий склад...”
Так в критичному випадку
Порожняк напругу зняв.
На прощання чи на згадку
Теркін руку підійняв.
Я, мовляв, ваш світ чисельний
Бачив в капцях, у труні.
Світ життя хоча й пекельний,
Але він живе в мені.
Теркін думав – перемога!
Через смуги захисні
Догори вела дорога.
Ось вже сонце!.. Але – ні!
Ледь зімкнув від втоми очі, –
Наче сон – пропало все.
Сам стоїть десь серед ночі,
Ні дороги, ні шосе...
Без квитка! Усі зусилля
Втома наче відняла.
І дорога з замогилля
Манівцями повела.
Пошукав в пітьмі руками,
Щоб напомацки іти.
І пішло усе кругами,
Всі змішалися світи...
Тут і пам’ять, і свідомість.
Час, що є і був колись.
Вся війна і зим суворість,
Літня спека й кров злились...
Тут руїн гарячий щебінь
Вибух в груди посилав.
І вогні палали в небі,
І Чумацький Шлях палав.
Тут вали, завали, кручі,
Крики ще живих калік...
І пісок сухий, сипучий
Із-під ніг безсилих тік.
І по шкірі голій – холод
Дер, як рашпіль вогняний.
Спрага вічна, вічний голод
В вічнім хаосі війни...
Та, жевріюча свідомість,
Відчувала пульс життя.
Вдих і видих... і натомість
Дивне світле почуття.
Біль важкий і безупинний
Сили в безвість розсівав.
Втоми поклик щохвилинний
Колискової співав.
Та вела, вела солдата
Сила, на життя багата,
І заступниця всих днів –
Днів для буднів і для свята.
Сила, названа без слів...
Смерть літала чорним круком,
Та тривала боротьба.
Йшов кінець кривавим мукам,
Час життя у серці стукав –
Теркін сперся до стовпа...
Це – кордон, а там – застава.
І жердина ділить шлях.
Тут повітря кращим стало
І кістлява Смерть пропала
У засніжених полях...
Ось вже вдома, тільки б ноги
Перекинути і – край.
Сил забракло... Допомоги
Жде солдат в кінці дороги...
Крапка, Теркін. Помирай!..
Але тут, ось так померти
На кордоні двох світів?
На тім світі, в позі жертви
Жалкувати, що до смертних
Не дійшов, хоча хотів?..
Так буває і у звичній,
Стрімкій сутолоці днів –
Все втрачаєш в битві вічній –
І себе, і ворогів...
Все дарма – ну, хто б змирився –
Стільки мук, надій доріг...
Був би Бог – то помолився,
А нема – хто б допоміг?..
Судний час – це час нестерпний.
Час випробувань важкий.
Хто нам скаже – які жертви
Смерть збирає в світі мертвих?
Хто торує там стежки?..
Смерть пасе нас непомітно,
Непідкупна і стара...
Автор радісно й привітно
Каже нам: – Прийшла пора –
В світ живих, в якому нині
Служать Право і Закон...
– Дивний факт у медицині, –
Чує Теркін, мов крізь сон...
Роздивися – наче в хаті.
Постіль свіжа, стіл, поріг...
І стоїть над ним в халаті
Справжній лікар біля ніг.
І хоча зітхнути вільно,
В повні груди, він не міг –
Вже згадав, як він підпільно,
З того світу добровільно
Душу з тілом приволік.
І відчув п’янку свободу,
Наче пив холодну воду
І не вів ковткам тим лік.
Всі вітають з Новим роком.
– А, згадав я – Новий рік!..
Та страшна, з кривавим ротом
Ходить смерть біля воріт.
Мужній воїн, як дитина,
Тепер, думає, засну.
І радіє медицина:
– Ох і Теркін, ну і ну!..
Повернувся з того світу
І прибув на білий світ.
Якщо вірити завіту –
Житиме він ще сто літ!
* * *
-Крапка?..
-Вивернувся спритно
Із армійської труни
Теркін твій...
-Це очевидно.
-Крапка буде восени...
– Як це – Теркін на тім світі?
– Автор має нас за кіз.
У двадцятому столітті
В замогилля нас заніс.
– Через те саме собою
Тут питання постає:
А чому не до забою?
– Не в колгосп?
– Чи не в радгосп?
– Або в цех у добру пору?
– До мартена?
– В голов-літ?
– Навіть, скажемо, в контору?
Здатен він до всих робіт.
– Козаки, свободи бранці,
В кабінети не підуть.
– Їх – в ансамбль грузинських танців,
То і там не підведуть...
– Десь проґавив трохи Автор,
І повів героя вбік...
– Був би хлопець космонавтом.
– Космонавтом? Не той вік.
– Був би віком по відвазі
Серед зоряних зірниць...
– А якби в універмазі?
- Там, що-небудь – до в’язниць.
– А в народне харчування?
– А в державний житлобуд?
– В міліційні формування?
– А в пожежний інститут?
Ох, Читачу, ти мудруєш,
А не можеш врахувать:
Місць усих не порахуєш,
Де міг Теркін працювать.
Суперечки про героя
На фронтах давно велись.
Коли стрінуться десь двоє,
Але з різних родів військ.
Теркін, – тим чи іншим боком, –
Народився на війні,
У важкі, спекотні дні.
Бог війни був йому богом.
Теркін йшов з ним по дорогах
В марші танкових частин...
Де б не був, він був, як син.
Все він знав і все умів,
Але всі права на нього –
За царицею полів...
Дружні почуття, відверті
Притаманні нам, живим.
Певно був героєм Теркін
Всезагальновійськовим...
І було б не по закону,
Якби я і приписав
Його відомству одному,
А героя не спитав.
Вже на нього і управи
Я, як Автор, не знайду –
Має норов,
Має право
На життя і на мету.
Не важливо, – як на ділі, –
На якому він посту.
В міністерстві чи артілі
Має чин і висоту.
Де життя – йому найкраще.
Там, де радість – він творець.
Там, де біль – йому найважче.
Там, де битва – він борець.
Нині світ військовий мріє
Про новітнє, наднове.
Про над-над передове...
Автор – що ж?.. Нехай старіє,
Та герой мій – хай живе!
Я такий сюжет для казки
Вибирав не для осанн.
Чи сказати: – Без підказки
Справу цю зробив я сам...
А, плануючи свій наступ,
Мав на думці я своє:
Ризик є, я можу впасти,
А, як ні?.. Сюжети є...
Не втрачаю я надії,
Що успішно працював...
Я – з чого почав події –
Те й в кінці припасував.
„Прочитай...” – напередодні
Я згадав свої слова.
От тепер – твої природні,
А мої – ніщо – права.
Не тримай у таємниці
Слів і роздумів рубіж.
Не розмінюйсь на дурниці –
Хліб-сіль їж, а правду ріж...
Ще одне дозволь згадати,
Бо думок якраз нема...
Задки мчать у бій гармати, –
Хтось сказав... І не дарма...
1954 – 1963 рр.
2007, травень. Житомир.
ID:
542235
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 08.12.2014 08:28:14
© дата внесення змiн: 08.12.2014 08:28:14
автор: Марко Кайдаш
Вкажіть причину вашої скарги
|
... про твір "Тёркин на том свете" Ол.Твардовського в епоху М.Хрущова ходили анекдоти, проте широкому читачеві цей твір був майже невідомий. Мій переклад з російської був здійснений з періодичного видання Всесоюзної Спілки письменників "Литературная газета", яку я передплачував. Багато освічених людей того часу (як, між іншим, і сьогодення) навіть не знають про існування цього твору, який викликав велику неповагу (м'ягко кажучи) до відомого радянського поета... "Тёркин на том свете" - це потужний літературний термоядерний вибух в радянському суспільстві, але Система зробила все можливе, аби принизити резонанс від цього вибуху... Я ж переклав цей твір і запропонував його Читачеві тільки через те, що захоплююсь милою простотою і мелодійністю творів Ол.Твардовського. Дякую всім, хто не шкодує часу на знайомство з цим поетом навіть в перекладах таких, як мій.
