Ще трішки попечалюсь... і покину.
Бо вже навколо біла заметіль.
Я народилась на початку днини,
Але в кінці страждань і лихоліть.
Тоді ще булочки, такі кукурудзя́ні,
Давали для дітей, чи на *пайок*...
Згадалися колядки в дні Різдвяні,
У тітки Ганни, що жила через садок.
Сніги біліли, наче простирадла,
А ми легкі, по насту, навпростець...
Вона, бездітна, нас завжди чекала
З гостинцями у сінях... Каганець,
Немов різдвяна зіронька світився...
І двері у світлицю, - бачу, мов тепер,
На покуті, під рушниками світлі лиця...
І дід Петро, живий ще був, не вмер...
....................................................................
Сьогодні сніг лягав рівненько й ніжно,
Немов не падав, підіймався з долу...
Чомусь згадалась хата і стодола...
Хурделя в пам’яті, геть біло...сніжна.
Снег заметает следы...
Но в памяти людской не стираются милые сердцу воспоминания детства...
Вам, Анна, удалось об этом рассказать трогательно и нежно...
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Перший сніг, то тонка печаль,
Гріє душу, тривожить серце,
Очі дивляться в пройдену даль,
Хоч життя галопом несеться.
Дякую Тасю, по чайку з ромашечкою
Яка чарівна хурделя в пам'яті, Сонечко! Хай почастіше вона здіймається, така лагідно печальна, тиха й світла, як твій снігопад.
До щему все близьке й знайоме! Дякую тобі за дарунок в мою скарбничку!
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
В яблучко.Дуже близьке і зрозуміле все,навіть тітка Ганна...і дід Петро...Завжди заходив до них колядувати 14 січня по дорозі в школу...
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А ми , потім, в школі отримували ще й *на горіхи* за колядки - *Бога нема і нема чого його славити*, а ввечері ми шкоду робили - обсипали попелом двори ревнивих поборників-безбожників, за що отримували вдома *на горіхи*