Мимо сотні вітрин, мимо тисячі фар,
Між чужими людьми і швидким часу плином.
Вкотре чую страждання забутих гітар,
Вкотре світ не засне і не зійдеться клином…
Ностальгія немов роз’їдає нутро,
Сум вливається в серце охоче і мітко.
Закриваються двері у літо/метро
І я їду в нікуди, здається, нізвідки…
І не пишеться більше чомусь про любов,
Бо не кориться ручка німіючим пальцям,
Без обіймів стомилися плечі або
Я іще не готова до довгих дистанцій…
В місті осінь і листя горить, як вогні,
І від цього повітря аби задихнутись,
Стати словом в рядку, опинитись на дні
І вслухатись в стук серця замріяних вулиць..
Мені порожньо там, де багато людей,
Мені просто нестерпно вмикати повтори.
Я крокую вперед вздовж думок та ідей,
І відверто плювати на всі світлофори…
Ще мене заколисує гуркіт машин,
Я лягаю на ліжко й, здається, заплачу.
Не пишу про любов й проклинаю вірші –
Значить ти іще досі для мене щось значиш…
