Церковний бій і три "блатних" акорди,
Гітара - класика й порепаний чохол,
І вітер пил підняв з доріг самотніх.
Поете, друже, чом сюди прийшов?
Самотність тут сестра моя довічна,
Душевний біль - то муза на віки.
Там на столі вже тліє жовта свічка,
Страшенні тіні лізуть у кутки.
Послухай, брате, крик моїх акордів,
Та вислухай все те, що я скажу...
Мені самій вже протягом двох років
Набридло усе те, що я пишу.
Набридло вже кидать рими на вітер,
Папір усе псувать на аби-що,
Писати про це небо, хмари, квіти,
Писать про смак життя після дощу.
Хочу складати я нормальні вірші.
Такі, як вже два роки не пишу.
Що? Божевільна я? Можливо навіть гірше!
Хочу не щастя - біль після дощу!
А де ж екстрим, якась подія дика?
А де ж той біль, що серце розрива?
Де жах про смерть твоєй душі навіки?
Я хочу ліс, довкола лиш дрова́!
Я ненормальна! Інші би раділи,
Що вже нарешті спокій у житті.
Набридло вже кидать на вітер рими,
Я хочу болю й краху на душі!
