Agnus Dei
Піду до Марічки.
Ти помиляєшся. Це не любов – біль. Ми створені для того, щоб знищувати одне одного. Кохання повинне народжувати щось нове, інші світи, відкриття, а від нас лиш залишався синій попіл. Це солодке божевілля, від якого неможливо, але потрібно позбавитися. Це як здирати з себе шкіру. «Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мужність – утекти».
Ця чужа тобі людина найрідніша.
Він гнався за привидами, знищеними і мимохідними. Нічого не було. Golden dust. Я хочу, щоб ти це знала, щоб не страждала, щоб тобі не боліло, як колись мені.
Я ніколи не страждала. Те, що він був поруч, - це Божий дарунок, я ніколи не вимагала більшого. Серце не питає дозволу. Нічого не поробиш. Він хотів мене любити, він любив, але не так, як тебе. Тебе він кохав, як… по-лебединому. Ніхто не винен. Я вдячна, що у мене буде його дитина. Сподіваюся, що буде. І молитви за нього. Там він повен любові. Його любові.
Що означає «сподіваюся»?
Радять викликати передчасні пологи, дитинка не розвивається. – Останні слова вона радше прошептала, ніж проговорили.
Беру Марічку за руку. За що їй таке? Розчавлене життям серце.
Не рухається. Коли ж? Може, музику ввімкнути. Я назву його Євгеном. Тільки б ворухнувся. Удар мене. Не відмовляй своїй матусі. Вона без тебе приречена. Тільки ти можеш врятувати. У мене ще є сльози? Не думала. Як пережити цей тиждень? Євгенчику, у тебе сім днів для того, щоб тебе не вбили. Смерть. Так багато ще сліз. Ти будеш прекрасним, як тато. Я навчу тебе бути гідним, чесним. Тільки ворухнися. Мені здається, ти відчуваєш мої поцілунки. Моя крихітко, ти не можеш померти. У тебе вже є своє життя. Ти комусь потрібен. Ти мій всесвіт. У тебе вже є майбутнє. Тільки ворухнися. Я не зможу без тебе. Ворухнися.
Марічка все цілувала і гладила свій нерухомий живіт, на який злітали з вій її сльози.
Знову Поле. Поле і Небо – мої незмінні рятівники. Треба відпустити минуле? Треба – смішно. Як? Тепер, коли я його поховала, воно повертається, повстає, розрізає шви на ранах, знову кровотеча… чи ж я колись вилікуюсь?
Так хочеться, щоб зараз поруч був Роман. Обійняв і відібрав увесь біль. Чи не за це я його люблю?
Можеш допомогти?
Зараз буду.
Так добре лежати на його плечі.
Від мене нічого не залишилось. У мить не стало нічого. Усе втрачено, відібрано.
Ми все відбудуємо.
Не в цьому житті. – Уже не розумію, що говорю. Сон сідає на вії. Сплю. Спл… сп..с…
Його сині очі. Напівпечальна посмішка. Весь час дивився. Він іноді ночами не спить, щоб дивитися на мене. Це ж треба. Я іронічно посміхаюсь у відповідь на його сентиментальності. Коли мене питають, чому ж ми разом, то відповідаю, що люблю, як він на мене дивиться. Я настільки звикла до цього погляду, що не змогла б без нього. Відчуття власної незамінності надає сенс життю.
Може, це і є Воно?
Через декілька днів потрібно було повертатись на роботу. Додому ми поїхали з Романом.
Я щоразу помирав, коли дивився на Неї.
Вона єдина, хто УМІЛА жити. Не прикидатися, не грати в життя, а жити.
Мені не бракувало повітря. Мені просто воно перестало бути потрібним.
Моє небо щодня розцвітало і квітнуло лише для Неї. Лише Нею.
Мені все не дає спокою відсутність себе. Свого Бога. Живого Бога. Я знаходжу його, але він виявляється привидом. Коли ловлю сенс, він тривко відлітає. Мені залишається тяжко видихнути і продовжити погоню. Я знаходжу свого бога. Одкровення освячує моє життя. Воно сяє, блистить, дарує тепло. Забуваюся. Щось… щось не те. Неповноцінність. Світло виявляється віддзеркаленням, лише сонячним зайчиком. Втрачено. Нічого. Життя знову стає пустелею. Вервечкою не пов’язаних беззмістовних подій. Треба мати Бога, щоб розуміти все те, що з тобою відбувається.
Я все шукаю і втрачаю Його, помиляюся і не розпізнаю. Але ніколи не зупинюся. Навіть якщо буду вщент пошматована, зруйнована, розтрачена. Коли зупинюся, тоді перестану жити.
Мунк. Саме так себе почуваю. Ніби віддала все найкраще, найчистіше і добровільно вивалялася у бруді. Бруд той – життя. Його гидка,грішна, потворна сторона.
Онучечко, телефоную тобі, щоб дещо сказати. У Марічки народився син. Євген.
Дякую, бабуся. Сподіваюся, ти мене чекаєш.
Ти ж знаєш, що повсякчас.
Скоро вирвуся.
Ти сама зараз.
З Романом.
Знову?
Сподіваюся, цього разу на довше.
Цікаво, Євген-молодший схожий на старшого? Хочеться глипнути, щоб відчути шматочок Євгена. Якщо Марічка не захоче. Чому?
Маленькі пінеточки.
З новим життя тебе.
Дякую. – Якось в’яло.
Очі її питали, якого фіга ти приперлася.
Хотіла побачити крихітку.
Так, звичайно.
Як я могла подумати, що побачу у ньому Євгена. Це інша істота, не схожа. Вчепитися б кігтями у шкіру. Дерти її. Поламати кістки. Витягнути і поховати серце. Я більше ніколи його ніде і ні в кому не побачу. Якби не розридатися. Не тут. Не при Марії.
Але… ці очі. Ось де знайду Євгена. Зелені і розумненькі оченята. Глибокі і бездонні. Як він був.
Маріє, я… хочу спитати
Так. Звичайно. Я ж казала приходити, коли буде нестерпно.
Якщо мені добре з іншим, це зрада? – Як сміховинно! Яке це має значення. З ким, коли. Лише одне важливо – більше так ніколи не буде. Ні Євгена, ні наших мрій, ні не вигаданих планів, ні наших польотів над земним, ні падінь з небес. Більше ніколи не буде нічого. Страшна луна в голові: НІКОЛИ. Тільки б не розплакатися. Втекти. Бігти. Бігти.бігти.бігтибігти
Ще щось говорила. Марічка порадила не забивати власноруч цвяхи у рану і жити далі. ЯК???
ЯкякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякякяК
Ще щось говорила. Я не слухала. Не могла. Слова натикалися на перепону – моє тіло – і так само легко вилітали з іншого боку, розчиняючись у небутті. Бігтибігтибігти
Вийти за поріг. Не очі – океан. Зараз виллється. Затопить усі мої субтильні спроби жити, пережити, вижити. Хвіртка. Очі окутує туманом. Мало що бачу. Нігті під шкіру. Зовсім не боляче. Волосся жмутками. Печальний Франко.. біль розриває мою наївність. Боже, чого ти там забув про мене. Навіщо він тобі? Невже ти жорстокий Яхве, а не мій милосердний християнський Бог? Невже усі взяті гріхи не викуплять спокій. Нащо жити далі? Щоб втрачати. Втомилася. Втрати. Втрачено все, що приносило світло. Я все більше тону у болоті темряви.
Єдиний вихід – не думати. Інакше я не можу жити з цим. Але це якийсь псевдовихід. Іншого не знаю. Поки так.
́
ID:
503656
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2014 21:42:48
© дата внесення змiн: 06.06.2014 21:42:48
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
