Не думав, що отак помру, але я радий вмерти,
Аби лиш нас нещастя те та й припинило жерти.
Останнє, що я чув тоді, як втратилась свідомість –
То фраза «Слава», що тепер набула вже відомість.
Під стягом, що я боронив, влетіла куля в мене,
І я упав, неначе хтось, що грав колись на сцені.
Нас міліарди полягло, за час, який прожили,
Та дозволяє жити ще запас великий сили.
Я не назвусь, бо імені не маю,
Солдат, герой, чи як іще – напевно вже не знаю,
Нас міліарди полягло, і ще таких поляже –
Усіх героїв ця земля, накриє й не покаже.
Не винятковий я, щоб мене пам’ятали,
Але одне скажу, щоб усі знали:
Боролись так, як я, нізащо не здавались,
І щастя, як воно на смак, таки вони дізнались.
Таке, напевно, хочуть всі, що так геройськи вмерли,
Усі, кому за правду ту отак душу роздерли,
Отож… Боріться, я вже покинув рідну хату,
Із мого тіла взагалі нічого вже не взяти,
Боріться. Та тільки так, чого вже я не зміг зробити,
Це просто, я лишень хотів нещастя все убити…
І як засвітить сонце знову, уся пилюка зляже,
Коли і як так буде – час покаже,
Ви не забудьте пам’янути
Усіх, хто ще ходивши в інститути,
Не боячись за власні жили,
Помер, щоб краще ви зажили!
Коли настане мирний час,
Коли «нові» теж будуть жирувати,
Точити кров, як квас із нас,
З могил будуть вставати,
Усі герої, щоби честь вернути.
Усі, кого тепер нам не забути!
Живі ми, щоби щастя добувати,
А не для того, щоб над долею ридати!
ID:
503641
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 06.06.2014 19:54:42
© дата внесення змiн: 06.06.2014 20:12:08
автор: Сашко
Вкажіть причину вашої скарги
|
