Глава ХXІІІ
Валентин закінчував приготування до від’їзду. Останнє, що він збирався зробити – зателефонувати Петеру і повідомити, що за кілька днів з’явиться у Вестландії. Усі ці роки вони, час від часу, контактували. Валентин цікавився життям Віктора, умовляв Петера змальовувати найменші подробиці, які ставали відомі йому, як одному з охоронців у родовому маєтку. Так сталося і цього разу, за винятком того, що тепер Валентин мав нагоду домовитись стосовно можливої очної зустрічі вже за кілька днів. Цю новину він вирішив залишити „на закуску”.
- Петере! До речі, я Вам маю повідомити, що за кілька днів ми будемо мати нагоду з Вами зустрітись.
- Яким чином?
- Я приїжджаю до вас на три дні на міжнародну наукову конференцію. Отримав запрошення виступити там з доповіддю.
- Все одно, не розумію. Ви ж були державним службовцем?
- Це доведеться довго пояснювати – краще поговоримо про це, коли зустрінемось. Скажу лише, що конференція відбувається не у столиці, тож я буду лише проїздом у день прильоту і в останній день. У мене до Вас величезне прохання: чи не могли б Ви переговорити з Його Високістю, щоб надати мені можливість побачитися з Віктором. Ну..., хоча б на хвилину!
- Добре, спробую. Але не обіцяю, що отримаю позитивну відповідь... До речі, а коли Ви прилітаєте?
- Другого грудня, о дванадцятій сорок. А потім поїду на залізничний вокзал.
- Пропоную зробити так: я приїду до аеропорту, зустріну Вас і потім сам відвезу на вокзал, а дорогою ми докладно все обговоримо.
- Ну, це просто – супер! Домовились! До зустрічі!
Валентин закінчив розмову у піднесеному настрої, сповнений надій. Усе останнім часом почало складатись позитивно. Аби не наврочити, хоч і не зважав на різні прикмети, на всяк випадок „сплюнув”.
Для повноти щастя чогось, усе ж, не вистачало. Думав, думав, дивлячись на телефонний апарат, і не міг згадати. Потім перевів погляд на настінний календар, що висів поряд. – Сьогодні четвер, - відмітив для себе, - у вівторок уранці відлітаю... Щось іще... Господи! Як же я міг забути?! Я ж обіцяв Сергію, що перед від’їздом посидимо разом, відмітимо поїздку! От, склеротик старий! А що ж у нас залишається? По всьому виходить, що лише завтра: у вихідні ні моя дружина, ні Жанна нам спокою не дадуть; у понеділок останній вечір – на ранок з важкою головою відправлятись у дорогу зовсім не хочеться; залишається п’ятниця, знову ж таки – короткий день. Треба терміново дзвонити Сергію.
- Сергію, добрий вечір! Це я, Валентин! Ти ще не забув, як ми домовлялись відзначити мій від’їзд?
- Вітаю, Валентине! Не забув, звісно. А що, ти вже скоро їдеш?
- Та, вже у вівторок. Ото ж я і міркую, що завтра після роботи – це був би найзручніший варіант. А тим більше, завтра п’ятниця – короткий день.
- Так, так. „П’ятниця-розпусниця”... Ти ж знаєш, я ніколи не проти, але є одна проблема – я назавтра вже домовився зустрітись з моїм товаришем, Леонідом. Ми з ним у одній групі навчалися в інституті.
- Мені здається, одне іншому не заважає. Можемо втрьох посидіти.
- От і чудово! Вважай, що вже домовились. До речі, ми збирались посидіти в одному затишному підвальчику біля площі Толстого. Чи ти щось інше планував?
- Ні. Нічого проти не маю. Домовились. Завтра у кінці роботи я до тебе зайду. До побачення!
Наступного дня Валентин бажав лише одного – щоб у кінці дня не з’явилось якесь термінове доручення, через яке необхідно було б затриматись на роботі. Іноді таке траплялося, і чомусь саме у кінці дня. Та цього разу пронесло, тож о п’ятій вечора вони з Сергієм були вже біля Бессарабки, а ще за кілька хвилин зустрілися з Леонідом біля виходу з метро на площі Толстого, серед хаотичного потоку заклопотаних людей, що поспішали на маршрутки, окрилені передчуттям двох вихідних днів. Проштовхнувшись у натовпі крізь яскраві шеренги різнобарвних квітів та ряди лоточників, пройшли підземним переходом і пірнули у підворіття прохідного двору. Напівпідвальний вхід до кафе заманював приглушеним світлом. Напівтемна зала зустріла атмосферою фільму „Місце зустрічі змінити не можна”. Присіли за столик біля завішеного вікна, замовивши для початку три порції недорогої закуски та по чарці горілки. Як зазвичай буває у таких випадках, розмова спочатку на тверезу голову протікала не дуже активно і багатосюжетно. Головним чином, спочатку розмова йшла поміж Сергієм та Леонідом, які ностальгічно згадували свої студентські пригоди. Та досить швидко, особливо коли замовили по-другій, до розмови активно підключився і Валентин. Дискусія, енергія якої з кожною хвилиною зростала, намагаючись пересилити досить гучну музику, поступово перейшла від спогадів минулого до подій наших днів. Трохи поговорили за політику, події в Україні, аж поки Сергій не згадав про привід, заради якого вони сьогодні зібрались.
- Уявляєш, Леоніде, оце ми зараз сидимо поряд з великим ученим сучасності, що на тому тижні буде виступати на міжнародній конференції, і отак запросто випиваємо з ним по чарці?!
- Сергію, припини! Який там, великий? – махнув рукою Валентин.
- Послухай, Серж, а про яку чарку ти кажеш? - підняв зі столу порожню посудину Леонід. - Тут уже нічого немає!
- Зараз виправимо ситуацію, - погодився Валентин, покликав офіціанта і замовив ще горілки і гарячу закуску.
Однак, спокійно підняти черговий тост не вдалось. Лишень узяли у руки чарки, як у Сергія з кишені донеслись закличні сурми мобільного телефону. Сергій нервово смикнувся, розливши трохи оковитої на стіл, і спробував швиденько дістати апарат. Та, як завжди буває у таких випадках, мобілка застряла у складках на виході з кишені, надокучливо завиваючи. Мабуть, в останню мить перед відключенням її вдалось таки висмикнути і підключитись.
- Ало, я слухаю! ... – Жанночко, я затримуюсь на роботі. Повернусь, розповім. ... – Ну.., це не телефонна розмова. ... Музика? Це у мене з комп’ютера. ... Я розумію.., так.., так.., згоден.., ну, вибач.., ... Жанно, вибач, але я не можу зараз розмовляти. До побачення!
Сергій відключив телефон і видихнув.
- Що, попався? - засміявся Леонід.
- Так. Ледве відбрехався. „Що там за музика грає?.. Ти там з ким?.. ”. Ой! Що вам сказати... Та ще, як на зло, телефон ніяк не міг дістати з кишені!
- До речі, з’явився новий вид жіночих спортивних змагань на швидкість, - з посмішкою втрутився Валентин.
- Яких змагань?
- А таких: кому за меншу кількість хвилин удасться відшукати у своїй сумочці співаючу мобілку. При цьому, додаткові бали нараховуються у разі, якщо під час пошуків жодна з десятків дрібничок не випаде із сумочки на долівку.
- Добре, що твоєї Ольги поряд немає, - з реготом видавив з себе Сергій, - а то б вона влаштувала тобі змагання із бігу з перешкодами!... Послухай, Валентине, поки ми ще у змозі міркувати, ти нам хоч спробуй пояснити суть твоєї ідеї... чи теорії – не знаю, як це назвати? Що у ній такого нового, що тебе за кордоном хочуть послухати?
- Знаєш, Сергію, це складна і довга розмова. Дуже важко розповісти простими словами такі речі, та ще й, щоб було цікаво і ви не позасинали.
- Ну, ми ще не у такому стані, щоб обличчям у салаті засинати. Ображаєш! Давай, розповідай! А то ми навіть не знаємо, за що сьогодні п’ємо?
- Дійсно, - додав Леонід, - я підтримую пропозицію, але для ясності розуму пропоную ще по п’ять крапель.
- Оце більш цікава пропозиція, - спробував відволікти друзів Валентин.
Та за хвилину Сергій знову став надокучати, тож довелось погодитись.
- Добре. Спробую розповісти, а якщо стане незрозуміло, то скажете... З чого ж почати?.. Ну от. Що таке наш Всесвіт, сподіваюсь, ви знаєте? І те, що він розширюється, теж, мабуть, чули?
- Та чули! За кого ти нас маєш? Давай далі!
- Поїхали далі. Більшість учених вважають наш Всесвіт замкненою системою і, що він єдиний – більше нічого крім нього немає. Але особисто я відношуся до тих, хто вважає інакше, і що за межами нашого Всесвіту існує і простір, і інші світи. А інакше, як пояснити, чому Всесвіт розширюється з конкретною кінцевою швидкістю, швидкістю світла?
- Так нас же ще у школі вчили, що швидкість світла є максимально можливою, і швидше за нього ніщо не може рухатись?
- Так, але це дійсно для простору всередині нашого Всесвіту, який має певні внутрішні властивості. Причому, чим більша щільність матерії, тим менша швидкість світла, і навпаки. Про це ви теж, мабуть, чули. І от уявіть, якби за межами нашого Всесвіту взагалі нічого не було, тобто, не було б матеріального поля з певною щільністю, то що б стримувало швидкість світла і швидкість розширення Всесвіту? А нічого! Але ж, швидкість його розширення має певну кінцеву величину. Що звідси витікає? Те, що наш Всесвіт поширюється у певному середовищі з певною щільністю, яке вже давно існує.
- А може Всесвіт сам формує середовище біля себе?
- Та-ак, Сергію! Наливати тобі вже досить! Подумай, як може потяг, що рухається з максимальною швидкістю, ще й встигати прокладати поперед себе колію, щоб по ній їхати?
- Добре, припустимо, що там уже є якесь середовище. А що за ним?
- За ним? – інші всесвіти, такі ж, як і наш. Однак, це предмет окремої розмови. А зараз, для простоти давайте розглянемо наш Всесвіт як окрему замкнену систему. Що було б, якби Всесвіт був стабільний за розміром і не розширювався? Наприклад, як скляна банка, наповнена повітрям. Як відомо, Всесвіт складається з величезної кількості елементарних частинок, десь біля десяти у восьмидесятій степені. При цьому, кожна з цих частинок постійно коливається з певною частотою. Про „товариша де-Бройля” ми також поговоримо іншим разом... Так, тепер дивіться – хвилі від цих коливань поширюються у глибини Всесвіту, як від каменя, кинутого на поверхню озера. Вони несуть певну долю енергії, і якби частинка була у просторі лише одна, то вона дуже швидко розсіяла б у цьому просторі всю свою енергію і розтанула б. Але ж, як я вже сказав, цих частинок незчисленна кількість, а простір у Всесвіті замкнений. Тож у такому випадку здійснюється просто взаємний обмін енергією між усіма частинками: кожна частинка випромінює енергію, яка поглинається всіма іншими частинками, а вони, у свою чергу, також випромінюють енергію, певна доля якої поглинається кожною окремою частинкою. У результаті, в замкненій сфері Всесвіту, якби він не розширювався, зберігався б повний баланс енергії коливань, що її випромінює і поглинає окрема частинка. Поки що зрозуміло?
- Ну, в цілому, зрозуміло. Але до чого ти все це ведеш? Поясни.
- Веду до того, що, насправді, Всесвіт наш – не скляна банка з повітрям. Всесвіт – нестабільна і незамкнена система: він розширюється зі швидкістю світла. Які ж відмінності це несе? Отут послухайте уважно: у будь-якій замкненій системі внутрішня енергія залежить від щільності матерії – чим менша щільність, тим менша внутрішня енергія і потенціал поля у цій системі. Тобто, якщо Всесвіт розширюється, то його внутрішня енергія і потенціал поля поступово падають, зменшуються. А треба при цьому зазначити, що енергія коливань окремої частинки, у свою чергу, залежить від потенціалу поля, в якому вона коливається – якщо потенціал поля навколо частинки зменшився, то і енергія коливань частинки зменшиться. Що ж виходить? Елементарна частинка пульсує з певною частотою і, хоча період одного такого коливання страшенно короткий, але навіть за цю мить Всесвіт усе ж встигне розширитись на якусь величину, зменшивши при цьому потенціал поля навколо кожної частинки. Тобто, кожний новий період коливання частинка починає вже, ніби в іншому Всесвіті, з іншими властивостями, а це веде до порушення енергетичного балансу. Частинка з кожним своїм коливанням втрачає маленьку частинку своєї енергії, тобто, випромінює більше, ніж поглинає. Куди ж зникає ця різниця? Складаючись від усіх частинок Всесвіту, як то кажуть, з миру по нитці, ця енергія створює певний внутрішній тиск, що є поштовхом до подальшого розширення Всесвіту. Щоправда, якби Всесвіт реагував на це випромінення миттєво і миттєво розширювався, то ніякого тиску не було б. Однак, Всесвіт реагує і розширюється досить повільно – лише зі швидкістю поширення світла. Згадайте час пік у метро, коли ми на роботу поспішаємо – який натовп і тиснява виникають перед ескалатором через його недостатню пропускну здатність. Або, коли після футболу виходимо зі стадіону, яка тиснява буває? Так само і у Всесвіті виникає такий тиск, що розпирає його у всі боки, як дріжджове тісто. При цьому, цей тиск, звісно, діє не тільки зовні, а й на матерію всередині Всесвіту. Але найнесподіваніше виявилось, коли я підрахував величину цієї енергії, яку втрачають частинки – вона за своєю величиною виявилася одного порядку з їх гравітаційним потенціалом.
- Поясни, що це означає? Якось незрозуміло. То ти кажеш, що ця енергія веде до розширення Всесвіту – тобто, це, ніби сила відштовхування. А потім уже кажеш, що це сила тяжіння?
- Ніякого парадоксу тут немає. Пам’ятаєте, я розповідав, як енергія, що випромінюється одними частинками, поглинається іншими, і навпаки. А тепер уявіть дві частинки поряд. Ну, як Земля і Місяць. Пам’ятаєте, які затемнення бувають через те, що вони одне одного екранують від сонячного світла. Так само і тут: дві частинки екранують одна одну від отого відштовхуючого випромінення інших частинок Всесвіту, поглинаючи його. От і виходить, що з зовнішніх боків ця енергія тисне на ці дві частинки більше, ніж зсередини між ними, тому вони і починають зближуватись. А для нас це виглядає, ніби між частинками є якась сила тяжіння, що „ховається” в них усередині.
- То Ви хочете сказати, що всередині тіл немає ніякої сили гравітації? І немає точки, яка називається „центр тяжіння”? – з недовірою промовив Леонід, затримавши перед ротом виделку з намазаним гірчицею шматком сосиски на кінці.
- Ні, не треба змішувати. От, з першим Вашим реченням я погоджусь, а з другим – ні. Центр тяжіння всередині тіл є, але він є центром не внутрішніх сил, як вважалось раніше, а зовнішніх. Згадайте Коперника – спростовуючи систему Птолемея, він же не переконував, що Сонце і Земля взагалі не обертаються одне навколо іншого. Просто він сказав, що це нам тільки зовні так здається, що Сонце обертається навколо Землі, а насправді, все відбувається якраз навпаки – Земля обертається навколо Сонця. Але ж, у результаті – десятки років знадобилося, щоб людство повірило Коперніку і зрозуміло, що не усьому, що бачать наші очі, можна так беззастережно довіряти.
- Валентине, давай вип’ємо за твій успіх! Щоб тобі не довелось чекати стільки ж, скільки Коперніку!
- А я вже й так чекаю багато років. Років безплідних намагань опублікуватись, пробитися до голів людей із своїми ідеями. Це лише у цьому році якийсь невеличкий прорив стався. Чи надовго?.. Хтозна?..
- Послухайте, друзі! Чекайте! – раптом втрутився Леонід. – А у мене, все ж, залишилось питання. А як же так? – Ви, Валентине, кажете, що всі елементарні частинки постійно втрачають невеличку частку енергії. Але ж, енергія має свою масу? Вірно? Чи я вірно зрозумів, що й маса усіх частинок поступово зменшується?
- Звісно, що так. Аякже? Тому я і назвав свою теорію „дифузійною”.
- А, згадую, - з лукавою посмішкою сказав Сергій, помахуючи вказівним пальцем, - як ти колись розповідав про постійне знецінення грошей у світі. Що, якісь асоціації виникли?
- Чому б і ні? У суспільстві і у природі є багато схожих процесів.
- Серж, не відволікай від питання! Поясніть, Валентине, чим же все скінчиться, коли уся маса у частинок вичерпається?
- Гарне питання! Дивіться – оце частинка, - Валентин підняв долоню і зробив з двох пальців кільце, - вона, наче волоський горіх. Під його шкаралупкою сховане ядро – внутрішня енергія, що крутиться всередині, наче дзиґа, і не знаходить виходу. Ну.., як тепло у термосі, вкритому зсередини дзеркальною поверхнею. І є ще зовнішня енергія, що літає напряму, ніби вітер дме. А тепер згадайте, які іноді утворюються на дорозі вихорі з пилу, коли зустрічаються два зустрічні потоки вітру, - ніби маленький смерч закручується у замкненому просторі. От приблизно так і два достатньо потужні зустрічні промені енергії можуть утворити такий замкнений вихор, тобто, частинку. Ну, і що? Хіба енергія при цьому кудись зникла? Ні, просто вона переходить з однієї форми в іншу – з відкритої прямолінійної у замкнену коливальну, і навпаки. Тобто, це зворотні процеси – ніщо нікуди не зникає.
- Так, а все ж, Ви не відповіли на моє запитання.
- Я підвожу, підвожу. Чекайте! Веду я до того, що енергія і маса цих „волоських горішків” дійсно поступово втрачається – вилазить потрошку зсередини назовні і розганяє розширення Всесвіту, як пружина, що звільнюється. А коли вся ця енергія вийде назовні, то розжене Всесвіт до максимальної швидкості.
- Як розжене? Що розжене, якщо частинок уже не буде?
- Але ж поле залишиться – воно теж має свою щільність. Якщо уявити, що ці „волоські горішки” були згустками поля, більш щільними, ніж його середня щільність, то чому б не уявити виникнення при подальшому розширенні Всесвіту таких самих „горішків”, але із розріджень поля. Це як „інь і янь”, „плюс і мінус”, „верхня частина синусоїди і нижня”, „циклон і антициклон”. При цьому, енергія руху поступово почне знову заганятись усередину „горішків”, витрачатись на це і тепер уже – гальмувати Всесвіт, доки повністю не витратиться і не залізе всередину частинок. Тоді подальший рух припиниться і Всесвіт перетвориться на одну суцільну нейтронну суперзірку.
- М-да! Це дійсно – супер! І що ж далі?
- А що буває, коли маятник або гойдалка доходить до крайньої точки?
- Звісно, повертає назад.
- Вірно, стиснена пружина знову починає розпрямлятись і починається зворотній процес, чергове розширення Всесвіту – таке саме, яке ми спостерігаємо зараз. Спочатку нейтронна суперзірка розвалюється на галактичні ядра, а ті, у свою чергу, на зірки. А, взагалі, наш Всесвіт, то є лише елемент коливання у зовнішньому полі і таких елементів там безліч.
- Так що, ти хочеш сказати, що ніякого Великого вибуху з точки, яким почався наш Всесвіт, не було?
- Так точно! У моїй теорії вибух не передбачений у меню. Так само, як і „чорні дірки”, тому що, якщо сила гравітації не „сидить” усередині тіла, то й усі розмови про те, що тіло само по собі може стиснутись до „чорної дірки”, не мають сенсу. Взагалі, я вважаю, що „чорна дірка” – то є найгеніальніший винахід для публікування сотень статей та захисту дисертацій. Головне, що перевірити нічого не можна – у це можна лише вірити.
- Але ж, кожного року з’являються статті, що астрономам удалося відкрити чергову „чорну дірку”?
- По-перше, побачити те, чого не можна побачити, по-суті, неможливо. Тому кажуть лише про якісь побічні явища, які, нібито, вдалось зареєструвати. Але згадайте, що ми говорили про Коперніка: не завжди можна беззастережно довірятися тому, що ми бачимо, особливо, на відстані мільйонів світлових років. Інтерпретувати те, що ми бачимо, можна по-різному. Іноді те, що нам хотілося б побачити, те й бачимо.
- Щось, я уявляю, уявляю у себе на колінах дівчину, а вона все не з’являється.
- Ні, Серж, ти спочатку посади її собі на коліна, а потім уже уявляй... що вона – красуня.
- Ну, для цього я ще недостатньо випив. Зараз ми ще потроху добавимо і замовимо кави. А Валентин нам закінчить свою поему про тяжку долю нашого Всесвіту.
- Ой, шановні, я вже не в силах щось путнє розповідати. Логіка думок почала розповзатись. Мабуть, треба вже потроху закруглятися.
- Ні, ми ще „на коня” приймемо, правда Льоню? А потім потихеньку підемо.
- Боюся, що нас можуть до метро не пустити. В усякому випадку, мене. Щось я відчуваю, що ноги мене вже мало слухаються, - поскаржився Валентин, але випити „на коня” не відмовився.
Закінчилося все тим, що спускатися у метро друзі самі не ризикнули, тож зловили таксі і роз’їхались по домівках у передчутті важких дискусій з дружинами щодо сімейних цінностей.
***
У вівторок уранці Валентин попрощався з дружиною і дочкою та відлетів у Вестландію...
Яка до болю знайома дорога! Скільки років минуло, а ніби вчора так само летів назустріч невідомій долі. Знову згадалась перша зустріч із Патрісією, розмови про Єгипет, про Леонардо і підводну цивілізацію. Згадалась легенда про Артура. Знову постав перед обличчям обрис маленького Віктора. Пригадав, як тримав його сонного на руках і співав колискову. Що готує доля цього разу? Чи вдасться побачитись із сином? За цими думками відступала на другий план навіть доповідь на конференції. Заради чого взагалі живе людина на світі? Що є головним, а що – другорядним? Як визначитись? Чи треба визначатись?
Доки ставив собі ці запитання, сніжно-біле поле хмар, що товстим шаром укривало все далеко унизу, почало поступово наближатись. Ось уже літак прорізав перші іскристі пагорби, крізь які засвітило райдугою сонячне гало, сміливо пірнув у непроглядний туман, щоб за хвилину виринути над сірими, де-не-де прибитими снігом, полями. Нерівний гуркіт літака, що з’являвся час від часу і знову кудись зникав, нагадував про швидке наближення часу посадки. Ось і з’явились довгоочікувані вогники посадкової смуги, а ще за хвилину з’явилось відчуття поїздки на таратайці дорогою, вкритою грубим гравієм. Сіли вдало – і то добре. Чомусь, коли прибуваєш потягом на кінцеву зупинку, не виникає того відчуття вдалого завершення якоїсь життєво важливої справи, як це буває після посадки у літаку. Це загострює і робить більш яскравим відчуття цінності нашого існування. Тож, літаймо літаками!
Петер, як і минулого разу, чекав у машині на площі біля виходу з аеропорту. Зовні він мало змінився, хіба що, завів невеличкі вуса. Зустрілись, як старі друзі, від чого у Валентина навіть схвильовано забухало серце. Після перших же загальних фраз, Валентин одразу почав розпитувати щодо можливості побачення з Віктором.
- Як він хоч виглядає зараз? Лише б одним оком побачити!
- Уже вісім років хлопчику, виріс. Я підходив до Його Високості, щоб повідомити про Ваш приїзд, але виявилось, що він уже все знає. Скоріш за все – йому з посольства інформацію передали. І про конференцію йому відомо, і про Ваш виступ з доповіддю.
- Цікаво. А Його Високість якось це коментував?
- Фактично, ні. Я ж кажу, лише сказав, що йому про все це відомо.
- Ну, а як же, стосовно можливості мені побачитись з Віктором?
- Знову ж таки, нічого конкретного я не почув. Лише сказав, що Вам про це повідомлять у слушний час. А про що повідомлять? Чи щодо зустрічі, чи щодо відмови – я так і не зрозумів. Єдине, що вселяє надію – він схвально поставився до мого бажання зустріти Вас у аеропорту.
- Можливо, це лише жест ввічливості? Але на душі від Ваших слів, усе одно, стало трохи легше... Я з цього приводу пригадав, як багато років тому, коли моя дочка ще була маленькою, йшли ми з ринку, і в руках у мене було два великих пакунки з продуктами. Розповідав я їй дорогою про користь занять спортом, про різні спортивні рекорди. Розповідаю якось автоматично, а голова у цей час обтяжена зовсім іншими проблемами. Ішли ми якраз повз невеличкий паркан висотою біля одного метра. А вона візьми й запитай раптом:
- Тату, а ти зміг би перестрибнути через цей паркан?
- Ні, - кажу, - не зможу, бо в мене важкі сумки у руках.
- А якби без сумок? – не полишає у спокої дочка.
- Теж – ні, але вже легше.
Петер надовго замислився, похитуючи маятник керма. Через деякий час промовив:
- Щось я не зміг проникнути у логіку того, що Ви мені розповіли.
- Дочка теж не змогла, але замовкла надовго, а це для мене тоді було важливіше...
Ще трохи помовчали. Потім обговорили можливі варіанти своїх дій, у залежності від рішення Його Високості, і через деякий час прибули на вокзал. Сідав Валентин у потяг, сповнений ще більших сумнівів і запитань, ніж перед від’їздом із Києва.
Конференція розпочалась наступного ранку о десятій. Валентин зареєструвався у фойє, отримавши товсту папку з матеріалами. Перемовився кількома фразами з молоденькою дівчиною, що відмітила його присутність як одного з доповідачів. Проглянув порядок денний: офіційна частина повинна була завершитись до обіду, доповідь В.Стернового стояла четвертою на післяобідньому засіданні. Це давало можливість трохи заспокоїтись і підготуватись до виступу. Коли розпочалась урочиста частина, Валентин спочатку уважно дослухався до виступів, але, оскільки для повного проникнення у суть англомовного наукового лексикону доводилось, усе ж, доволі напружувати свій мозок, то через деякий час він поступово відключився від сенсу слів, перетворивши їх на безперервний потік незрозумілих іноземних фраз. І знову думки повернулись до спогадів про Віктора: – Чи розповіли йому про мій приїзд?.. Чи знає, що я майже поряд?.. Що він думає про мене?... Чи зустрінемось?
Так! Я дійду, долечу, доповзу
і, нарешті, побачу...
Чи ж в житті я твоєму нічого не значу?
У дзеркальних відбитках нездійснених мрій
Серцем образ ловлю я затьмарений твій,
Та щоразу, як руку тобі простягну,
Натикаюсь на долі поверхню скляну.
Я б нещадно розбив той невидимий сплав,
Що безжалісним холодом нас роз’єднав;
Та боюсь, коли зірве його на друзки,
В кожній дзеркала скалочці зникнеш і ти...
За роздумами Валентин не помітив, як оголосили перерву. Всі учасники попрямували до сусідньої зали, де був накритий „шведський стіл”, завантажились і розійшлись по кутках, перемовляючись невеличкими групами. Вочевидь, давно вже були знайомі одне з одним, зустрічаючись не на одній конференції. Валентин був не в тому настрої душі, щоб приєднатись до будь-якої з цих груп, тож скромно став собі сам біля вікна і неспішно утамував голод, споглядаючи як не по-зимньому осінній дощ з глухим шумом розбивається об віконне скло.
Перерва скінчилась і невпинно почав наближатись час, коли буде оголошено його прізвище для доповіді. Хоч як не умовляв себе Валентин не хвилюватись даремно, та, даремно – хвилюватись почала, поза волею свідомості, кожна клітинка тіла, умовляючи Валентина нікуди не йти і нічого не доповідати, бо ж невідомо, як його ідеї будуть сприйняті науковою спільнотою.
Та, коли його прізвище, нарешті, прозвучало і він піднявся з місця, у залі раптом виникли оплески. І, хоча їх і не можна було назвати бурхливими, та вони якось підбадьорювали, тому, доки Валентин дійшов до трибуни, то відчував себе вже цілком заспокоєним. Неквапливо розклав папери, обвів поглядом залу і розпочав:
- Шановні пані та панове, учасники конференції! Я вам зараз викладу лише деякі концептуальні замітки щодо того, в якому напрямку, на мій погляд, треба просуватись, аби реально підійти до створення єдиної теорії поля. Вони ще не є цілісною теорією, якій я попередньо дав назву – „дифузійна”. Але мої логічні викладки можуть стати підґрунтям для створення повноцінного математичного апарату цієї теорії.
Усю природу, що оточує нас, ми сприймаємо у вигляді безперерв¬ного руху окремих матеріальних тіл, що відрізняються від навколишнього середовища, що мають масу і взаємодіють одне з одним.
Найпростіший вид руху – переміщення – можна поділити на два класи залежно від того, чи залишається об'єкт біля деякого середнього положення, або ж такого положення немає. У першому випадку переміщення вважається коливним, у другому – поступальним. Іноді одне й те ж переміщення можна вважати або поступальним, або коливним залеж¬но від точки зору на явище, яке вивчається: так, наприклад, ми спостерігаємо як хвиля рухається вздовж поверхні води, але самі частинки води у цей час здійснюють лише коливання відносно деякого середнього положення...
Час від часу Валентин відривався від тексту доповіді і поглядав у залу, щоб побачити реакцію аудиторії. Якоїсь миті йому здалось, що у дальньому правому кутку зали на нього дивляться знайомі очі. Кілька разів він кидав свій погляд у тому напрямі, але велика відстань та голови інших людей не давали змоги більш уважно придивитись до обличчя, що належало якомусь сивочолому літньому чоловікові. Майнула, щоправда, божевільна думка, що людина ця чимось схожа на Його Високість, та одразу відігнав її від себе – надто вже маловірогідним здавався такий варіант. – Що хочемо побачити, те й бачимо, - згадалось Валентинові, - а, до того ж, кілька років минуло, як зустрілись останній раз, тож і риси обличчя майже забулися, міг переплутати зі схожою людиною.
Текст доповіді добігав кінця. Перегорнувши останню сторінку, Валентин внутрішньо трохи розслабився і спокійним, розміреним голосом завершив:
- ...Підсумовуючи, можна констатувати, що, завдяки взаємозалежності властивостей Всесвіту і елементарних частинок, змінюється та динамічно розвивається не лише Всесвіт, але й елементарні частинки, які її складають. Наскільки вся сума елементарних частинок, що становлять Всесвіт, формує властивості кожної окремої з усіх цих частинок, настільки й кожна частинка робить свій внесок, впливаючи на решту всіх частинок, формуючи властивості і процес розвитку Всесвіту. Дякую за увагу!
Валентин ще не встиг забрати папірці і відійти від трибуни, як у залі вибухнули тривалі оплески, на які він, чесно кажучи, навіть і не розраховував. Спантеличений, на деякий час зупинився на півдорозі зі сцени, потім усе ж неквапом пішов до зали між рядами до свого місця, відповідаючи дорогою взаємним потисканням протягнутих йому рук. Однак, і після того, як сів, потискання і привітання сусідів тривали. Та ще більше довелось здивуватись, коли у багатьох наступних доповідях, час від часу, почали цитувалась і просто згадуватись у різних аспектах і „дифузійна теорія”, і її автор. З усього було видно, що багато вчених уже отримали перші плідні результати, вирушивши шляхом, наміченим у опублікованих раніше статтях Валентина. Цей настрій у роботі конференції, мабуть, відчули і кореспонденти – з наслідками підвищеної уваги до своєї особи Валентинові довелося стикнутися одразу, як закінчилось засідання, і народ повалив із зали засідань у фойє. Не встиг Валентин вибратись із натовпу, що виходив з дверей, я до нього швидко підійшли одразу кілька кореспондентів. Поставивши перші два запитання, що стосувались „дифузійної теорії”, перейшли затим до фактів з особистого життя...
Саме цієї миті Валентин у протилежному кінці фойє біля сходів побачив постать Петера, що крутив головою у різні боки, приглядаючись до людей. Певно, що шукав він саме його, просуваючись у натовпі. Раптом з-за людських постатей проглянула фігурка хлопчика, якого Петер тримав за руку. Не встигла у свідомості Валентина майнути карколомна здогадка, як їх очі зустрілись і вже не відривались одне від одного. – Невже це він?.. Невже Віктор?.. А хто ж інший? – промайнуло у голові, доки через гліцериновий простір холу, який у ту мить видався нескінченно довгим, летіла йому назустріч маленька радісна грудочка, вистрибнула йому на шию, міцно стиснула і викрикнула:
- Мій тату! Мій рідний! Як я на тебе чекав!
Валентинові сльози перемішалися зі сльозами сина і до тремтіння лоскотно защипали на прохолодних щоках. І настільки у цю хвилину важко було повірити у реальність того, що відбулось, що Валентин заплющив очі і боявся їх відкрити: йому здавалось, що це лише сон, рожева мрія, крізь яку ледь чутно проривався і прохолодний подих ранкового вітерцю, і ласкавий шелест дерев, і заколисуючий шурхіт лінивої морської хвилі...
ID:
484899
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.03.2014 00:23:10
© дата внесення змiн: 11.03.2014 00:23:10
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
