Глава ХIХ
Олег третій день поспіль мучився сумнівами: як наважитись і відволікти Тетяну від підготовки до захисту, можливо, у самий відповідальний для неї момент. – Може їй зараз зовсім не до мене і я наражуся на якусь несподівано негативну реакцію з її боку? – розмірковував Олег за робочим столом, дивлячись на телефонний апарат, що так притягував магнітом до себе. – Але ж, не обов’язково пропонувати побачення, можна і так просто поговорити, виявити свою увагу до дівчини. Не думаю, що десять хвилин розмови так уже сильно її відірвуть від важливих справ. Треба якось продумати початок розмови – ненав’язливо і з гумором.
Перебравши у думках кілька варіантів привітання вже хотів узяти до рук слухавку, та в останній момент знову щось його зупиняло. Нарешті, наважився і рішуче простягнув руку до телефону. Однак, не встиг – саме у цей момент пролунав телефонний дзвоник. Олег на мить аж перелякався від несподіванки. У голові промайнула шалена думка: - Невже у нас так біоструми спрацювали?
З калатаючим серцем зняв і приклав слухавку до вуха. Після привітання почув на тому боці лінії протяжно-солодкий голос Аліни:
- Це ти, Олежику? Вітаю. От, кілька днів уже не дзвониш, то вирішила дізнатись, чи не захворів бува?
- Та, ні... нічого... Дякувати богу, здоровий. Вибач, та стільки всіляких клопотів останнім часом. Замотався, чесно кажучи. Збирався зателефонувати, а от бачиш, ти й випередила. Як у тебе справи?
- У мене – нічого. А що ж це за клопоти у тебе, що так замотали? Може розповіси?.. Хоча ні, гадаю, це не телефонна розмова. Давай краще зустрінемось увечері, і ти мені докладно й неспішно про все повідаєш. Може я чимось зможу допомогти, якщо у тебе проблеми?
- Та які там проблеми? Дякую. Просто так – різні побутові клопоти вдома. На роботі теж запарка...
- Добре, добре, розповіси під час зустрічі! Давай, після роботи під’їжджай – повечеряємо у нашому Макдональдсі, поговоримо.
Олегові, чесно кажучи, саме зараз не дуже хотілося зустрічатись з Аліною, оскільки думками був у зовсім іншому місці. Але ж і відверто відмовляти їй було б надто підозріло. З Тетяною варіант поки що хиткий: невідомо, чи складеться щось. Тому остаточно спалювати мости з Аліною мабуть ще зарано.
- М-м... Збирався, щоправда, затриматись трохи на роботі, попрацювати. Та добре, давай зустрінемось. Розвіюсь трохи, бо вже дійсно – давно не бачились. О сьомій буду біля входу в кафе.
- Ну, от і добре! Чекаю! До побачення!
Олег поклав слухавку і продовжував дивитись на неї, як на ворога, що так підступно зламав його плани на цей вечір. – Ну, треба ж?! Такі витівки долі – збирався провести вечір з однією дівчиною, а проведу з іншою! Хіба міг я ще десять хвилин тому подумати, що так може статися?.. Може, все ж, зателефонувати Тетяні? Для чого? А щоб не думала, що я за неї забув... Гидко якось на душі, непорядно виходить. Що робити? Мабуть, усе ж, непогано було б зателефонувати. Так, а раптом я запропоную Тетяні зустрітись, а вона скаже: "То давай сьогодні ввечері"? І що тоді – відмовлятись? Ні, краще вже сьогодні відбуду номер з Аліною, а завтра прозондую Тетяну – чим вона дихає.
Прийнявши остаточне рішення, Олег відволікся від важких думок і поринув у роботу, не помітивши як підкралися сутінки осіннього вечора. Після роботи не став затримуватись і швиденько побіг до метро, а за п’ять хвилин до сьомої вже чекав біля Макдональдсу.
- Олежик, це я! Ще не змерз? – гукнула Аліна, побачивши як легко він вдягнений, ухопила хлопця за руку, підтягнулась і чмокнула у щоку.
- Не встиг, бо сам тільки підійшов.
- То що, заходимо?
- Так, бо я, чесно кажучи, вже добряче зголоднів, - намагаючись бути спокійним, відповів Олег, і вони зайшли до зали, наповненої світлом, ритмічною музикою та ароматами багато разів прожареного фритюру.
Коли взяли замовлення і сіли, Олег швидко почав розповідати про довгострокові перспективи у змінах погоди, про ріст цін та всілякі інші дрібниці, щоб відволікти увагу Аліни від неприємних розпитувань. Та все ж, їй вдалось відшукати шпаринку у його словоблудді:
- Послухай, то ти мені розкажи, що у тебе за клопоти з’явились? Це щось серйозне?
- Та, ні. Ну, я ж казав, що, переважно, це пов’язано зі значним навантаженням на роботі.
- А у вихідні що ти робив? Могли ж ми у суботу чи неділю зустрітись і разом час провести? – усе більше підводила його своїми запитаннями до заданої мети Аліна.
- М-м... Не виходило. Так плани склалися. У неділю прибиранням квартири займались, килими пилососили та й... ще там купою різних справ завантажились. Дні зараз, сама знаєш, короткі. А у суботу... ми ходили на ювілей до батькового друга. Теж майже весь день на це витратили, втомлені додому повернулись. Я навіть раніше спати ліг.
- Так? Це цікаво. І що ж там на цьому ювілеї було, як святкували? Розкажи! Мені подробиці хотілося б знати.
- Ну, що там цікавого? Тости, випивка, закуски, трохи танців було, розмови за столом – кожен про своє.
- І ти теж розмови вів? А про що і з ким?
- Аліно! Ну чого ти так причепилась до цього ювілею? Все допитуєшся і допитуєшся?
- А якщо мені цікаво, то можу я запитати про подробиці? З ким ти спілкувався? Там взагалі молодь була: хлопці, дівчата?
- Небагато... Там, переважно, були люди старшого покоління.
- То я так розумію, що тобі цікавіше було саме з молодими спілкуватись? З ким саме?
Олегові вже стало ясно, що Аліна цілеспрямовано намагається у нього щось випитати. Незрозуміло було лише – чи це у неї інтуїтивно здогадка якась з’явилась, чи щось знає? Але звідки? Від кого? І що знає? Треба якось викручуватись.
- Як тобі сказати... Дійсно, ми, молоді, зібралися разом і вели різні розмови. Про що тільки не говорили – і про спорт, і про літні відпустки, про музику... Та ще багато про що, хіба все запам’ятаєш? Може досить уже?
- Як же досить, якщо ми дійшли до найцікавішого?! Розкажи мені, будь-ласка, про дочку ювіляра і про що ви з нею весь вечір воркували?
- Он воно що! А я все думаю – до чого ти хилиш? Хтось уже доніс... От люди!.. Так, розмовляли. Можливо, трохи більше, ніж з іншими – то й що? Я виявив звичайну чемність до дочки господаря вечора. Що тут такого?
- Чемність? Це зараз так називається? Чому ти мені одразу про це не розповів? Чому я повинна була буквально лещатами витягувати з тебе кожне слово? Що ти так намагався приховати?
- Нічого я не приховував, бо не було чого приховувати! Кінець кінцем, ми з тобою сучасні люди, без усіляких там забобонів середньовічних! У всякому випадку, я так вважав... до цього дня. Мені здавалось, що у нас з тобою спокійні і раціональні стосунки. Без зайвих там... трагічних ревнощів і істерик. Я не Ромео, а ти – не Джульєтта!
- Чого ти кричиш? Це у тебе істерика! Взагалі, хто тобі давав право на мене голос підвищувати?.. А з приводу Джульєтти, то це вірно – не Джульєтта я тобі, а леді Макбет. Якщо я побачу, що твої очі наліво косять, то голову зніму! Ти мене знаєш!
- Ну, знаєш! Ти вже переходиш усілякі рамки! – Олег піднявся з наміром піти. - Я не раб твій!
- Це ще, як подивитись... Та, пошуткувала я, - Аліна схопила хлопця за руку і притримала, зобразивши на обличчі винувату посмішку, - чого ти одразу сприйняв усе так серйозно? Не ображайся!
- Підемо вже, мабуть. Багато роботи було сьогодні... Я, чесно кажучи, стомився.
- До речі, як тобі працюється? Ти вже нормально закріпився на фірмі?
- Ніби нічого, поки що все у порядку. Намагаюсь показати себе з кращого боку. В усякому разі, до сьогодні претензій до мене не було.
- А як там у вас, реорганізацій ніяких не планується?
- Не чув такого. А що?
- Та я чула, що у багатьох організаціях, коли планують зробити якісь скорочення, заміну кадрів, чи навіть позбутися якоїсь однієї небажаної людини, то роблять таку собі невеличку реорганізацію, зміну структури. А це тягне за собою попередження про наступне звільнення за два місяці, потім – звільнення і прийняття на роботу, але вже тих, кого хочуть прийняти.
- Ну, взагалі чув, але у нас поки що.., м-м, мені так здається, таке не планується. А що, може ти щось чула від свого батька?
- Ні, я просто так. До слова прийшлося... Але, якщо колись таке станеться, то скажеш мені – я буду намагатись тебе відстояти, щоб ти залишився у штаті. Ти ж знаєш, з якою недовірою дивляться на людину в інших організаціях, якщо вона у попередній потрапила під скорочення. Зазвичай, у таких випадках виникають дуже великі проблеми із працевлаштуванням. Це такий нервовий стрес, що тягнеться місяцями. Я чому це знаю, бо у моєї подруги хлопець, з яким вона свого часу зустрічалась, теж опинився у такій ситуації... і що – нервовий зрив, подруга моя вимушена була з ним розлучитися, з батьками повний розлад, пити почав. Горе, та й годі!
- Ой, Аліно, що це тебе на жахи потягнуло? Що з тобою? Вирішила мене на ніч перелякати, щоб я не спав, а зранку на роботу не зміг встати? Давай краще змінимо тему.
Олег допоміг дівчині вдягнутись, і вони пішли до виходу. Дорогою, доки не посадовив Аліну у таксі, майже не розмовляли. Обоє відчували якийсь неприємний осад, що залишився від напруженої розмови. Вже перед самим розставанням Аліна, сідаючи у машину, рішуче поклала Олегові руку на груди:
- Так! У п’ятницю чоловік моєї подруги організовує презентацію на своїй фірмі. Усе буде на солідному рівні, очікують ряд поважних осіб. Ну, а після цього буде вечірка для своїх. Мене теж запросили. Не забудь – початок о сьомій! Так що, після роботи не затримуйся і заїжджай за мною о пів на сьому, не пізніше!
- Але ж це тебе запросили, - зробив Олег спробу відмовитись, не сподіваючись однак на те, що ця спроба буде мати якийсь успіх. Хіба це вперше?
- Про що ти кажеш? Там усі будуть з парами! Я теж одразу попередила, що теж буду не одна. Все, я поїхала, до побачення!
Олег поглядом провів машину, що від’їхала, похитав головою і за доброю студентською звичкою прошепотів першу ж матірну лайку, яка вискочила на язика. Відчуття було таке, ніби опинився на острові, обнесеному глибоким ровом із сірчаною кислотою. Не міг ніяк зрозуміти, що це було: - Напад ревнощів? Якби ж то! Знати б, що Аліна дійсно глибоко у мене закохана і ревнує до інших, то може і я інакше б до неї ставився. Але я майже впевнений, що не любов це у неї. А що тоді? Іноді таке враження, ніби я їй потрібен як Кай Сніговій королеві. Забавка, іграшка, якою заволоділа і ні з ким ділитись не збирається. Бачиш, вона навіть не запитує мене, чи хочу я піти на ту кляту презентацію – просто каже, що чекаю на тебе такого-то числа, о такій-то годині і квит. Ескорт-бой, от хто я! Звільненням з роботи хотіла мене залякати, "вовчим білетом". Та я не з таких, кого можна залякувати. Хоча... Аліна дійсно така, що може влаштувати купу неприємностей, і не лише мені, а й моїй матері. Звісно, під каблука до неї лізти я не збираюсь, але й відверто вступати з нею у конфлікт теж не варто. Просто мовчки буду робити те, що вважаю за потрібне та й усе. От візьму зараз і зателефоную Тетяні – ніхто про це не дізнається! Усе ж таки, до п’ятниці у мене майже тиждень вільний...
А Аліна, тим часом, їхала у машині і гірко плакала. Плакала, жаліла і картала себе водночас. Гидко було на душі, ніби жабу проковтнула: - Як я могла опуститися до такого?! Хіба можна було так відверто погрожувати Олегу розправою і розраховувати після цього на якісь почуття з його боку? Свиня я остання, от хто! Що він повинен зараз відчувати після нашої зустрічі? Що робити, як це залагодити? Не можна було так! Певно, якісь інші слова треба було підшукати, а я не змогла... Але ж.., з іншого боку, як іще могла я втримати Олега біля себе? Життя – брудна штука: якщо ти сам зубів не покажеш, то інші тебе з’їдять. Я ж відчуваю, що він кожної миті може кинути мене і піти до іншої. І залишусь я тоді одна однісінька... та ще й усі пальцями за спиною будуть тикати, що мене хлопець кинув, і злорадно підхихикувати... Когось іншого шукати? Не хочеться – до Олежки так звикла за ці роки, що вже не уявляю біля себе когось іншого. Звісно, він правий – у нас не божевільне кохання, як у Ромео і Джульєтти, та навряд чи я зможу зустріти у своєму житті когось кращого. Ну, не дав мені Господь такої краси, щоб на мене хлопці оглядались. Щастить же комусь, та ще й абсолютно безкоштовно! І чому так у житті несправедливо буває: одним сучкам така краса дістається, а вони нею і розпорядитись як слід не можуть, а іншим, які у тисячу разів благородніші і достойніші, які цілий світ змогли б завоювати, дістанься їм хоч трішечки зовнішньої краси, не дістається нічого і вони повинні, як я, іти на все, навіть на непорядні вчинки, аби втримати біля себе першого ліпшого гарного і порядного хлопця... І оце треба мені їхати пізно ввечері одній у машині додому та плакати за ним? А воно ж, гадо таке, ще й не цінує того, що така дівчина, якої він і мізинчика не коштує, страждає через нього! Ач, чого надумав – до іншої позалицятись! Ні, цього не можна допустити! У нашому житті, як на базарі – трохи зазівався, одвернувся, а у тебе з-під носа товар уже і вихопили. Біжи, не біжи – не доженеш.
***
Олег того вечора так і не відважився зателефонувати Тетяні: чи то не схотів, щоб батьки випадково щось почули, чи вирішив, що ранок мудріший за вечір і треба ще трохи поміркувати над доцільністю поринання у таке ризиковане плавання.
На ранок пристрасть усе ж отримала гору над тверезим розрахунком і обережністю і вже через годину після початку робочого дня Олег остаточно дозрів для рішучого підняття слухавки і набору номера Тетяни. Як не дивно, з першої ж спроби повезло: переддипломниця була вдома, а не на консультації чи у бібліотеці. Ще більше здивувало, що дівчина, замість розсердитись, явно зраділа, почувши голос Олега. Хоча ще три дні тому просила її особливо не турбувати з огляду на підготовку дипломної роботи.
- Олег? Добрий ранок. Як у тебе справи?
- Та так, нічого. Як у тебе підготовка до захисту просувається? Я не дуже тебе відволік?
- Ні, зовсім ні! У мене все нормально, без авралів. Готую матеріали потихеньку. Чесно кажучи, набридло все. Хочу, щоб швидше все скінчилось.
- Як я тебе розумію! Сам нещодавно пройшов через це, - підтримав її настрій Олег і завів розмову про будні студентського життя, пригадуючи різні цікаві випадки. Тетяна теж долучилася до спогадів. Так вони розмовляли хвилин п’ятнадцять, доки Олег не наважився наблизитись до мети, заради якої зателефонував:
- Ну, а як твоє самопочуття? Не відчуваєш, що перевтомилась? Може треба було б трохи розслабитись, передихнути? Сьогодні ввечері, наприклад.
- Ой, ні! Не виходить у мене ніяк.
- Жаль...
- А... от завтра, можливо, і вийде. Якщо передзвониш завтра після обіду, то вже точно скажу, але, скоріш за все, я зможу собі дозволити невеличкий перепочинок.
- Звісно, зателефоную! Треба трохи провітрити голову, подихати свіжим повітрям, набратись позитивних емоцій, то й навчання легше потім піде. А забезпечення тебе позитивними емоціями я вже беру на себе.
- Добре, добре...
Коли наступного дня Олег зателефонував, то вже мало сумнівався у тому, що Тетяна погодиться зустрітись, і не помилився. Погода видалась теплою, і вони гуляли тихими вуличками від Золотих воріт до Львівської площі. Жовтувате листя виразно підсвічувалось вуличними ліхтарями. У повітрі стояв паркий неповторний запах ранньої осені. Черевики час від часу піддівали темно-коричневі кульки каштанів. Зайшли до кафе, посиділи і попили кави, потім знову гуляли. Олег продовжив незакінчену розповідь про поїздку на Кавказ. Саме тієї миті, коли почав розповідати, як їх автобус, після зупинки біля озера Ріца, почав заглиблюватись ще вище у гори до водоспадів і дачі Сталіна, до якої їх не пропустили прикордонники, у Олега в кишені раптом задзеленчала мобілка. Це була Аліна. – От, дурень! – промайнуло у голові у Олега. – Ну, чому я не відключив мобілку? Що тепер говорити?
- Алло! Олежик, це ти? Добрий вечір.
- Т-так... Добрий вечір...
- Олег, що з твоїм голосом? І чому так офіційно? – Аліна одразу відчула, що поряд з Олегом мабуть хтось є, і він не може вільно говорити, тому вирішила провокувати хлопця на незручні відповіді, щоб зрозуміти, чи дійсно не помилилась: – А чому ти не сказав мені: "Добрий вечір, Аліночко, моя рибко!"? Ну ж бо, скажи мені так! Я так давно не чула від тебе ласкавого слова! Ти ж знаєш як для жінки це важливо? Ну, скажи! Подаруй мені хоч трошки своєї ніжності!
- На жаль... я... зараз не можу.., - Олег відчув як обличчя його проймає жаром. Голос сам собою перейшов майже на шепіт. Вони з Тетяною зупинились, і дівчина запитливо поглядала на свого супутника з мобілкою біля вуха. – Я на засіданні. Тут багато людей. Я не можу зараз говорити. Давай поговоримо пізніше – я передзвоню.
- Які збори?! Вже чверть на дев’яту! Де ти?
- На роботі затримали. Дуже нагальні справи. Радимось, - продовжував шепотіти Олег, мріючи якнайшвидше попрощатись і відключити мобілку. Краєм ока він спостерігав за Тетяною і бачив, як від його слів у неї витягувалось обличчя.
- Ну, це просто неподобство якесь! - не вгамовувалась Аліна. - Треба буде поговорити з батьком: чому він дозволяє, щоб його співробітники порушували трудове законодавство?! Увечері відпочивати треба, а не надриватись на роботі! От звідки беруться неврози, виразки шлунку, інфаркти, інсульти і все таке інше. Людей берегти треба, а не витискати, як лимон!
- Ой, краще не треба! Може бути ще гірше. Потім мене вирахують і звинуватять, що я використав тебе, щоб скаржитись у своїх проблемах.
- Ні, про це мовчати не можна! Я обов’язково переговорю з батьком.
- Роби, що хочеш... Так, вибач, я відключаюсь. До побачення!
Олег, нарешті, обірвав розмову і відключив телефон, хоча чутно було, що в апараті продовжувалась розмова. Для надійності ще й взагалі виключив мобілку. Треба було терміново придумати, що сказати Тетяні, однак, жодної правдоподібної ідеї у голову не приходило. Пауза трохи затяглась, так що, нарешті дівчина заговорила першою:
- А кому це ти зараз "локшину на вуха вішав"? Чому треба було приховувати, що ти зараз зі мною?
- Та-а... то, кх-м, матінка моя телефонувала. Турбується, чому я з роботи запізнююся.
- А хіба ти не міг сказати правду? Про якісь збори видумав.
- Ти знаєш.., у неї, як тобі сказати, свої плани щодо мого майбутнього. Своє розуміння того, кого мені треба шукати, з ким знайомитись, з ким зустрічатись. І боюсь, що... вона не дуже зраділа б, якби я сказав правду. Хай краще вважає, що я сиджу на зборах. Не ображайся!
- Та нічого, я не ображаюсь, - вимовила дівчина, відвівши очі убік: вона раптом згадала, що їй казали батьки після ювілею про дівчину, з якою Олегова мати хотіла пов’язати долю сина. Неприємно здивувало, що Олег щось не домовляє. Подумала: - Може це якимсь чином пов’язане з тією дівчиною? Чому ж він досі словом не обмовився про неї? Зустрічаються вони ще чи ні? Як Олег ставиться до неї? Що для нього вагоміше – власні почуття чи воля матері?
Олег зрозумів, що її таки трохи зачепило таке ставлення. Треба було якось виправляти ситуацію, однак зосередитись заважало задушливе відчуття сорому від того, що довелось так безсоромно брехати та ще й мати свою вплутати у ці побрехеньки. А кращий варіант у такому цейтноті хіба легко було знайти? Розумів, а може просто боявся: скажи він правду Тетяні, що розмовляв зараз з дівчиною, з якою давно зустрічається, і це їх перше побачення могло стати й останнім. До того ж, хіба надто він злукавив, коли сказав, що матір не зраділа б цьому побаченню? Звісно, не зраділа б, аби дізналася, що у цю хвилину поряд зі мною не Аліна, а інша дівчина.
Весь час, що залишився, доки Олег не провів Тетяну додому, він намагався відволікти її увагу від своїх думок цікавими розповідями, гумором і розчинити той неприємний осад, що залишився після несподіваного дзвінка, та мабуть марно, бо дівчина здебільшого мовчала і дивилась собі під ноги. - Невже вона таки відчула якісь фальшиві нотки у моїй поведінці? – подумав, прощаючись і дивлячись їй у очі. – Але головне навіть не це, а те, що мене це дуже хвилює. Ця дівчина мені таки подобається. І я відчуваю, що мені зовсім не байдуже, як вона до мене ставиться.
- Я дуже хотів би, щоб ми ще зустрілись. – промовив Олег і трохи притримав лікоть дівчини, коли та вже збиралась іти до під’їзду. - Коли ми зможемо побачитись?
- Не знаю... До захисту у мене вже точно буде обмаль вільного часу. Та й тобі спокійніше буде: не будеш давати своїй матері приводу для хвилювань – з ким час проводиш. Викручуватись не доведеться.
- А ти таки образилась. Ну, визнаю – розгубився трохи, проявив слабкодухість. Але, клянусь! – вигукнув Олег з трагедійним комізмом у голосі, поклавши руку на серце. – Наступного разу скажу їй всю правду, навіть, якщо вона мене за це віддасть у монастир!
- Не треба мені таких жертв, - не змогла втримати посмішки Тетяна, - а то потім від докорів совісті сама у монахині пострижусь.
- А якщо серйозно, то як же?.. Ну, добре – якщо вже нема часу на зустрічі, то хоча б телефонувати раз на день на пару хвилиночок можна? Це не дуже відволіче від процесу розпилювання гирі науки?
- Не дуже. Коли Шура пиляв гирю, мабуть, теж передихи робив.
- Ну, от і добре...
Олег повертався додому і настільки радів вдалій розрядці напруженої ситуації, яка виникла у побудові стосунків з Тетяною, що зовсім забув за Аліну. Та забути про неї не дала мати, лишень переступив через поріг.
- Олежик, що з твоєю мобілкою? Аліна телефонувала три рази, що у тебе мобілка не відповідає. Я теж тобі дзвонила – нічого не вийшло. Що таке?
- А-а... У нас нарада на роботі була, то я відключав телефон.
- Хм! Знову якась нарада... Аліна питала у батька – він нічого не знає ні про які наради. Ти можеш щось пояснити?
- О, господи! Як ви мене усі дістали! Спочатку Аліна, потім ти, а тепер і твій шеф! Як я втомився від усього цього?! Дайте мені спокій! – з нервовим надривом нестримно прокричав Олег і побіг у свою кімнату, мало не зачепивши здивованого батька. Гена від шуму прокинувся і почав розпитувати, що сталось, але Олегові вже ні з ким не хотілось говорити, і він у одязі кинувся на ліжко, відвернувся до стіни і мовчки лежав, доки не заснув.
Звісно, що наступного дня довелось вибачатись перед батьками. Олег боявся, що вони знову почнуть його допитувати і копирсатись "ножичком у селезінках", та того не сталось, пожаліли мабуть і не стали чіпати. А між тим, наближалась п’ятниця, наближалось і виконання обіцянки піти з Аліною на презентацію. Доки до дев’ятої вечора телефон мовчав, Олег усе розраховував, що може пронесе якось, може презентацію перенесли чи взагалі відмінили. Та чуда не сталось і Аліна зателефонувала. Говорила на диво лагідно, ні про що не згадуючи:
- Олежчику, добрий вечір! Як ся маєш? Ти не забув, що ми завтра йдемо на вечір?
- Так.., та якось я не дуже гарно себе почуваю. Важкий тиждень був, втомився. А туди так обов’язково треба іти? Може іншим разом зустрінемось?
- Що значить – іншим разом?! Що, я презентацію перенести можу? Не вигадуй! Завтра виходь на роботу одразу у вихідному костюмі, щоб зайвий раз додому не їхати і не перевтомлюватись. Зустрічаємося ввечері, як домовились. Буду чекати. До побачення!
Аліна так швидко поклала слухавку, що Олег нічого не встиг заперечити і довго ще сидів, не кладучи на місце слухавку і розглядаючи, як кухонною стінкою прокладає свою доріжку череда маленьких діловитих мурашок.
Вранці на свіжу голову все ж вирішив, що треба буде сьогодні ввечері серйозно поговорити з Аліною і пояснити їй, що більше не може і не хоче з нею зустрічатися. Весь день відшліфовував свій монолог, кожну фразу, кожну інтонацію. Але те, що вранці здавалося таким нескладним і зрозумілим, увечері серед гостей і суцільного людського гамору, коли Аліна весь час міцно тримала його під руку і ні на мить не відпускала від себе, виявилось настільки складним, що Олегові знов забракло мужності завести розмову на цю гостру і неприємну тему. Головне, що зупиняло, згадка про матір. Перед ним стояли її засмучені очі і з докором дивились просто у самісіньку душу. Уявляв, наскільки вона буде переживати через розрив з Аліною, хапатись за серце і плакати. Зрештою, вирішив, що треба було б спочатку матір потроху підготувати до такого кроку, а потім уже говорити з самою Аліною. І від того, що таким чином, розлучення з дівчиною об’єктивно відкладалось, на душі одразу якось полегшало. Ніби готувався до якоїсь неприємної медичної процедури, аж раптом сказали, що її можна перенести.
***
Тихо клацнули вхідні двері, і Ольга полегшено зітхнула: дочка, нарешті, повернулась додому. Коли увечері прийшла з роботи і не застала Таню вдома, спочатку вирішила, що та затрималась на заняттях. Та, через три години, як чоловік не заспокоював, почала тривожитись: – Що сталось? Хоч би записку яку залишила! Зазвичай так і робила, а сьогодні... кудись пішла і не попередила. Чому?
Не дочекавшись, доки дочка перевдягнеться і зайде до кімнати, сама вискочила до передпокою.
- Доню, а де ти так пізно була? Не попередила, що затримаєшся.
- Та так.., вирішила трохи подихати свіжим повітрям, відпочити від занять.
- І що, оце сама так пізно вулицями ходила?
- Не сама, а з Олегом, з тим, що ми на дні народження у батька познайомились. Він запросив мене трохи прогулятись: ну, я й погодилась. А чому б і ні?
- Диви доню, не час тобі зараз від занять відволікатись. Отримаєш диплом, тоді й ходи з хлопцями на побачення. Закрутить ще тобі голову так, що й про захист забудеш! – схвильовано продовжувала Ольга, слідуючи за донькою у вітальню.
- Та ні, я спокійно ставлюся до цього знайомства. Голову втрачати не збираюсь.
- А хіба ми самі можемо відчути, що її втрачаємо? Це помічають інші... Валю, от бачиш, - обернулась Ольга до чоловіка, що зайшов до кімнати, - ти заспокоював мене, що Тетяна десь у бібліотеці сидить і займається, а вона весь цей час з хлопцем на побаченні була. Дуже вчасно!
- Це що, випадково не з цим Олегом, сином Сергія? А що, приємний молодий чоловік. Мені сподобався. Хоча, звісно, не на часі тобі зараз відволікатись від головного... Ну, а як він тобі?
- Я поки що про це не думаю. Просто, провели разом час, поговорили, думками обмінялись. До речі, його батьки, здається, ще більше заклопотані тим, де він і з ким проводить свій вільний час. Коли ми гуляли, то мати йому телефонувала і допитувала, де він зараз, з ким і що робить. А Олег навіть злякався зізнатись їй, що гуляє зі мною. Щось таке наплів їй, що й на голову не натягнеш. Чесно кажучи, мені це не зовсім сподобалось.
- Ну, у такому віці це ще можна пробачити. – посміхнувся батько. – Недостатньо ще досвіду, як треба поводитися у присутності дами, щоб завоювати її серце.
- А звідки ти знаєш, що це йому мати дзвонила? – запитливо подивилась у очі дочки Ольга.
- Він сам мені це сказав.
- Хе-хе! Це ще не факт! Щось я сумніваюсь, щоб дорослий хлопець, якому вже за двадцять, так нервувався у розмові з матір’ю і плів нісенітницю, як ти кажеш. А ти не думаєш, що то зовсім і не мати йому телефонувала? Може то була інша дівчина?
- Ну, ти таке скажеш! Не можу я у це повірити! Олег зовсім не схожий на брехуна.
- Ой, доню! Ти ще чоловіків не знаєш. – Ольга виразно подивилась на Валентина. – Довіряй, довіряй, але й перевіряй!
- Олю, не навантажуй голову дитини перед сном, а то вона ніч спати не буде і думати, що і як Олег сказав. У них ще не ті стосунки, щоб звітувати одне перед одним про своїх знайомих і про те, хто кому дзвонить. Пройде час, все само стане на свої місця.
- Тату, а як у тебе з твоїм „космосом”? Щось нове є? Як з тими роботами, що подавались на премію?
- Та, так. У принципі, новини непогані: мої роботи розглядаються як одні з реальних претендентів на премію.
- Ой, тату! Як я бажаю тобі успіху! А раптом таки виграєш? За кордон поїдеш отримувати, виступатимеш з трибуни, а тебе будуть знімати всі телекамери!
- Вже поїздив по закордонах! Досить! – сердито втрутилась Ольга.
- Дійсно.., - невесело погодився Валентин, - що мені там..? Та і я мало вірю у те, що премія може дістатись мені. Просто, важко у це повірити.
Розмова потроху зійшла на інші побутові дрібниці, доки всі не розійшлись відпочивати, але Валентин ще довго перевертався і не міг заснути, уявляючи як стоїть на трибуні міжнародної конференції і зачитує свою доповідь.
***
Вихідні Аліна провела за роздумами. На запитання батьків відповідала автоматично, не бажаючи сваритись. У п’ятницю на презентації їй остаточно стало зрозуміло, що Олег думками вже не біля неї, а десь дуже далеко. Подумки прокручувала всі деталі того вечора. Скільки витримки довелось їй виявити, щоб не зірватись на людях і не надавати ляпасів цьому самовпевненому цапу! Він же навіть не приховував, що робить ве-елик-ку послугу, склавши їй пару на цьому вечері. Як це принизливо!
Аліна всім єством відчула, що у неї з’явилась серйозна суперниця. Лише у цьому причина такої поведінки Олега, лише у цьому... Те, що це могла бути лише та негідниця, з якою він познайомився на ювілеї, Аліна не сумнівалась. Декілька разів спробувала уявити її собі і щоразу перед нею виникала якась довга і тонка швабра, що своїми хижими немигаючими очима удава дивиться зверху вниз на Олега і примушує його безглуздо посміхатись та покірно плентатись за собою. Аліна, ще не бачивши цю суперницю, вже була впевнена в її існуванні і люто ненавиділа. – Треба, будь-що, дізнатись, де живе ця нахаба і відвадити раз і назавжди зазіхати на чужих хлопців, - з люттю стискувала дівчина свої пухленькі кулачки. - Але як? Самій іти і влаштовувати сцени, розраховуючи лише на власну фізичну силу? Від цих думок ставало враз якось незатишно на душі. Необхідно розробити якийсь інший план. Але спочатку, у будь-якому разі, треба її вирахувати: де живе, коли повертається додому, коли бачиться з Олегом? Однак, знову ж таки, самій слідкувати ризиковано – випадково побачити можуть. Ні, треба когось іншого попрохати, кого Олег не знає.
***
Олег, скориставшись дозволом Тетяни, тепер щодня телефонував і подовгу з нею розмовляв, намагаючись завчасно підготувати тему бесіди, яка б давала можливість не мовчати ніяково у слухавку. На щастя, Тетяна сама була досить говіркою, тож значно полегшувала справу, не даючи розмові завчасно згаснути.
На наступні вихідні Олег уже остаточно вирішив знову запросити дівчину на побачення і чесно зізнатись у тому, що зустрічався до неї з Аліною. Звісно, для цього потрібно попередньо розірвати з останньою усі стосунки. Крім того, з матір’ю поговорити було теж необхідно. І усе це треба було зробити протягом тижня, без сумніву. Кожного вечора, ідучи у ліжко, Олег ставив перед собою завдання назавтра зустрітись з Аліною для останньої розмови і розриву стосунків. Вранці йшов на роботу, потім поступово відтягував неприємний дзвінок на після обіду, потім вирішував, що краще ввечері спочатку переговорить з мамою, нарешті, ідучи у ліжко, востаннє ставив перед собою завдання назавтра поговорити з Аліною. Звісно, якщо вона сама не зателефонує. На жаль, не зателефонувала. Один день змінювався іншим, а що може бути більшим полегшенням для душі, як відкласти на завтра те, чого не хочеться робити сьогодні? Отак, незчувся, як і субота настала. А у суботу.., - о, господи, ну що ти поробиш? – була вже домовленість з Тетяною про зустріч біля метро „Золоті ворота”.
ID:
484455
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.03.2014 04:00:50
© дата внесення змiн: 09.03.2014 04:00:50
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
