Глава XVІІ
- То чого ж ти досяг своєю поїздкою, окрім неприємностей на свою голову?
- допитувала, докірливо хитаючи головою, Ольга чоловіка. – Ти хоча б розумієш, які неприємності тебе зараз очікують? На роботі обов’язково довідаються про твої "подвиги" за кордоном. А які наслідки? Ти ж – державний службовець! Прощавай, Комітет – це я тобі кажу!
- Ой, Ольго, я тебе прошу, не "каркай"! Мені й так нудно... І все ж, досяг. Досяг.
- Чо-го?!
- Та, хоча б того, що розповів слідчим усе те, чого боявся граф, проти чого мене застерігав. Тепер йому вже нема чого мене боятися – все те, чого він не хотів, щоб я робив, я, усе ж, зробив. А "розбиратися" зі мною лише заради чистої помсти граф навряд чи стане. Він же буде єдиним, на кого впаде підозра, якщо зі мною щось станеться. Хіба він сам цього не розуміє? Тому й кажу – мети я досяг. Щоправда, якою ціною?.. Та, це вже інше питання.
- Ото не треба було за тридев'ять земель їхати за правдою, а піти до нашої рідної міліції і все їм розповісти. Хіба ж вони не захистили б нас, не заарештували б того шантажиста, що нас лякав?
- Що розповісти?! Ну, ми з тобою уже все це обговорювали! Запроторили б мене на кілька днів, як мінімум, до лікарні для перевірки психічного стану на наявність манії величі, а ви усі ці дні залишались би беззахисними. Уяви собі це!.. Що ти кажеш, їй богу?! – з надривом накручував Валентин драматичність ситуації, аби Ольга не здогадалась, що головною метою, яка спонукала його до поїздки, було – побачитись з сином.
Аби якось припинити цю розмову, Валентин встав із-за кухонного столу з чашкою кави у руці і задумливо відійшов до вікна, за яким у вихлястому танку кружляли перші несміливі сніжинки. Вони падали і зникали, доторкнувшись до теплої ще осінньої землі. І лише на промерзлій зелені трави, де-не-де біліли зародки майбутнього снігового покрову. – Ось і зима вже прийшла, - подумав з сумом. – Як же швидко добігає час, час мого життя! Стільки різних подій відбулось у цьому році, що й не помітив, як він промайнув! Он, голуби купкою походжають собі, щось вишукують на вогкій від розталого снігу землі і ні чим таким особливо не переймаються. І сніг на них падає, а їм – хоч би що! А тут, сидиш, ніби й у теплі і у комфорті, а як згадаєш про мерехтливий рій проблем, які щодня обсідають з усіх боків, то вже починаєш заздрити цим пташкам божим. Може й у них є якісь свої проблеми, та хіба порівняєш їх з моїми?..
- Валю! Ти слухаєш мене, чи ні?! – перервала його роздуми дружина. - Я кажу, що треба грати на випередження! Завтра ж підійди до Петрицького і розкажи відверто йому все, що сталось з тобою за кордоном – може він розчулиться і захистить, коли на тебе "діжку покотять" з міліції. З Сергієм теж поговори, він до Кожевіна вхожий. Чекати, доки тебе почнуть звільняти, не треба!
На відміну від дружини, Валентин не плекав особливих надій ані на шефа, ані на Сергія. Розумів, серце підказувало, що зараз з мухи можуть слона зробити, особливо, якщо це стосується відносин із західними країнами.
Якось, звикли вже у нас (мабуть, ще з часів монголо-татарського ярма) ставитися до іноземців і усього іноземного з якимсь раболіпним розчуленням, з підсвідомим відчуттям власної меншовартості. У той час, як інші народи будували і зміцнювали свої держави, розширюючи, при нагоді, їх кордони, ми весь час міркували лише про одне: до кого краще приєднатись, під чиє крило пристати. А оскільки єдиної думки з цього приводу на просторах нашої країни годі було чекати, тож шматували її, сердешну, хто і як хотів, під крик "ура" в екстазі із вуст безапеляційно впевнених у своїй правоті "патріотів", що з хлібом-сіллю йшли зустрічати чергових заморських хробаків. Можливо, в якійсь мірі, це відбилось і у назві країни. Кажуть – яке ім’я дадуть батьки дитині, така доля її і чекає. Як би не викручувались наші філологи, а все ж, мимоволі, відчуваєш, вивчаючи історію, - в усі часи так складалось, що ми були то окраїною литовського князівства, то – Речі Посполитої, то – Московського царства. І це отруює душу, комплексує її. Тепер от, чергова ідея – стати окраїною Європейського союзу. Он, Китай з древніх часів дав собі назву "Джун-го" – Центральна імперія, і не збирається її змінювати за будь-якої влади. В усі часи діти Джун-го з молоком матері всмоктували у себе відчуття приналежності до великого народу, до великої країни, що є центром тяжіння, країни, на яку рівняються інші народи. Можливо, саме тому у китайців ніколи не виникало такої "тмутараканської" думки: - А до кого ще приєднатись?
Такі народи завжди самі своїм мозком осягали те, як будувати свою міцну і незалежну країну, що поважає, у першу чергу, себе і свій народ, а потім уже усіх інших.
Невже ніколи не народиться на нашій землі лідер, який скаже, що досить нам розшматовувати країну на тих, хто мріє стати окраїною Східної імперії, і тих, хто мріє стати окраїною імперії Західної. І у тому, і у іншому випадку розраховувати більше, ніж на роль сировинного додатку з винагородою за залишковим принципом, нема чого. Об’єднати країну зможе лише той лідер, той Прометей, хто зможе запалити у серцях людей вогонь величної ідеї – своїми руками розбудувати таке "східноєвропейське джунго", до якого мріяли б приєднатися усі сусіди. Головне – поставити таку ідею за мету і йти до неї, не звертаючи уваги ні на що, десятки років, прищеплюючи новим поколінням з дитинства розуміння того, що інакше і бути не може, що іншого шляху для Батьківщини і уявити собі не можна!
Валентин так заглибився у роздуми, що зовсім забув, з чого почався лабіринт його думок, яким ніяк не знаходилося виходу до якогось остаточного і ясного оформлення. Кава у чашці зовсім вистигла. За вікном поступово все поглинули сутінки, лише у світлі ліхтарів проносились сріблясті сніжинки. Самотні перехожі виникали у плямі світла під черговим ліхтарем, ховаючи голову у комір між стулених плечей, і знову зникали у темряві. Кудлатий брудно-білий собака, виляючи хвостом, заклопотано пробіг у пошуках сухого кутка, в якому можна було б згорнутись калачиком, заховати змерзлий ніс і перебути якось до ранку цю першу зимову ніч. І здалось цієї миті Валентинові, що це він бігає так життєвими манівцями неприкаяний, змоклий і змерзлий, шукаючи абиякого теплого куточка, аби зігріти свою втомлену душу...
***
Розмова з Петрицьким не вселила якихось певних надій. Олександр Васильович хитав головою, "нуінукав" і під кінець розповіді зовсім спохмурнів.
- Що я Вам можу сказати, Валентине Петровичу? Історія, звісно, сумна. Які наслідки вона буде мати – я не можу навіть передбачити зараз. Усе залежатиме від того, наскільки чиновники у Вестландії будуть зацікавлені у роздмухуванні скандалу. Хтозна?.. Може нічого й не буде. А може статися й така катавасія, що посічуть тебе, як капусту на шатківниці!
- А якщо я завбачливо спробую прорватися до Кожевіна і переговорити з ним, щоб він був у курсі справи, коли виникне небажана для мене ситуація? – зовсім потухлим голосом промовив Валентин.
- Це, якщо ситуація виникне. А як – не виникне? Навіщо без необхідності "будити лева"? Я так міркую – не треба зараз нічого поки робити. От, коли вже виникне скандал, то я обіцяю переговорити з Георгієм Івановичем. Хоча.., - Петрицький задумливо здвигнув плечима, клацаючи у руці кульковою ручкою, - я не гарантую, якою буде його реакція. Давайте краще сподіватись на те, що скандалу, все ж, вдасться уникнути.
Гарна штука – сидіти і чекати, будуть у тебе неприємності чи ні?! Була, щоправда, ще одна надія, яку Валентин мав собі на думці весь час: отримати якусь інформацію через Петера безпосередньо з місця подій. І дійсно, ця надія справдилась – Петер розповів, що справу зам’яли, самого його більше до поліції не викликали. Очевидно щось спрацювало. Певно, припустив Петер, між Його Високістю і графом відбулася якась домовленість – не робити скандалу. Тож слідство у справі побиття, скоріш за все, закрито. Але, якою ціною? Невже ціною лише його, Валентина, висилки і позбавлення візи? Навряд чи Його Високість міг поступитися розслідуванням причин загибелі дочки.
Валентин теж не втрачав надії, що, кінець кінцем, справу з катастрофою літака буде розкрито, але не так сталося, як гадалося. Через місяць, коли він зателефонував Петерові, щоб поздоровити з різдвяними святами, був просто шокований – слідство закрито. Жодних доказів щодо чиїхось навмисних дій у катастрофі слідство не отримало. А Петера навіть одного разу викликали на допит і дуже довго намагались дізнатись – чи не було між ним і Валентином чогось більшого, ніж дружні стосунки. Ніби-то, це могло б спричинити ревнощі до Маргарити і стати приводом, щоб позбутися суперниці. Хоч як це ідіотично не виглядало, але розглядалось дуже серйозно, як одна з можливих версій. Його Високість дуже сподівався, що серед уламків літака буде знайдено хоч якусь зачіпку для подовження слідства, але, на жаль, ці сподівання не справдились, тож і сам він піддався сумнівам, і, заради онука і спокою у сім’ї, не став відкривати слідству правду щодо народження Віктора.
Остання звістка остаточно доконала Валентина. Зрозумів він, що ця сторінка його життя перегорнута остаточно і про будь-який зв’язок із сином можна припинити й мріяти.
І от, саме тоді сталася подія, що на деякий час відволікла Валентина від сумних думок. У журналі "Fundamental Physic" було опубліковано його статтю щодо зв’язку між розширенням Всесвіту і виникненням сил тяжіння. Це була ніби світла смуга у житті після широкої темної, що передувала їй. Нарешті його ідеї прорвали стіну нерозуміння, яку довелось переживати стільки років. Сповнений творчого натхнення, він одразу засів за підготовку нової статті для журналу, чернетки якої вже років з п’ять валялись у шухляді. Протягом трьох зимових місяців довгими вечорами відшліфовував свої думки, аби викласти їх на папері. Те, що вільно крутилося у голові і було ніби довершеним і зрозумілим, при намаганні перенести на сторінки рукопису водночас розвалювалося, логічно не склеювалося і виливалося у щось зовсім несхоже на те, про що збирався написати. Кожна думка поступово обростала такими відволікаючими поясненнями, настільки ускладнювалася, що ставало зрозумілим – цього ніхто не зрозуміє. Тож поступово, крок за кроком, доводилось щось спрощувати, щось переміщувати, перекроювати фрази і доводити логіку викладення матеріалу до такої стрункої завершеності, щоб він був зрозумілим і неспеціалісту. Звичайно – неспеціалісту-вченому, а не пересічному читачеві. Нарешті, текст статті був остаточно відшліфований і Валентин, сповнений райдужних сподівань, надіслав його до редакції. А у голові його, тим часом, уже визрівали нові ідеї, що теж просилися на папір.
Це була світла смуга його життя. Чи ж надовго?
***
Був теплий квітневий день. Такі бувають несподівано, після того, як ще за кілька днів ішов сніг з дощем і здавалось, що весна ніколи не настане. Сонце над обрієм сліпило очі, втомлені довгою зимовою напівтемрявою. Земля парувала, забарвлюючись різними відтінками веселої зелені. Нетерплячі марелі вистрілили залпами рожевих салютів.
Валентин ішов з роботи, вдихаючи п’янкий аромат весни, і потроху випаровував із свідомості клопоти минулого дня. Попереду чекали – домашній одяг, капці, смачна вечеря у сімейному колі.
Не дійшов він ще до свого подвір’я, як помітив, що назустріч насувається якийсь натовп, у якому одразу розгледів телеоператорів і людей з мікрофонами у руках.
- Пане Стерновий, це саме Ви – батько принца Віктора, сина покійної принцеси Вестландії Маргарити? – майже одночасно, перебиваючи одне одного, здійняли лемент біля півтора десятка кореспондентів. До Валентина настирливо і безцеремонно потяглися їх руки з мікрофонами. Спантеличений, він не знав, що робити, як реагувати. Чи знає про це Його Високість? Що можна сказати, а що – ні? Наразі не знайшов нічого кращого, як вигукнути перелякано:
- Звідки ви це взяли?! Звідки у вас така інформація?
- Як – звідки? Про це сьогодні заявив принц Олександр, батько Маргарити. Не приховуйте! Розкажіть нам подробиці Ваших відносин з Маргаритою!
- Вибачте, але я не готовий зараз давати вам якусь офіційну інформацію. Я повинен порадитись... порадитись хоча б... з адвокатом. Словом.., жодних коментарів. Дайте мені пройти! Вибачте. Пройти дайте!
Валентин проривався крізь натовп у повному сум’ятті душі, намагаючись якомога швидше дістатись домівки і зателефонувати Петеру. Щось сталось, що принц Олександр вирішив "відкрити карти". Необхідно було терміново це з’ясувати, а тут обсіли з усіх боків з ідіотськими запитаннями. Валентин уже роздратувався і з неприязню почав відсторонювати від себе кореспондентів. Ніколи у житті він ще не переживав відчуттів людини, що користується такою увагою і не знав, як до цього ставитись. Це було якесь нове невідоме йому почуття. Нібито й лоскоче така популярність нервові рецептори марнославства, хоч і непомітно, але десь і відчутно. З іншого боку, популярність таки скандальна. Невідомо, як до цієї новини поставиться дружина. Хоча, чому – невідомо? Відомо... Тому вирішив не поспішати їй все викладати, а спочатку все з’ясували.
Ольга одразу зрозуміла, що щось сталось, лиш побачила заклопотане обличчя чоловіка.
- Валю, що сталося? Чому ти такий стривожений?
- Та... нічого. Почекай, люба, мені треба терміново зателефонувати. Вибач.
Ольга мало розумілася на іноземних мовах, тому Валентин спокійно зміг переговорити з Петером. Після перших фраз ввічливості одразу перейшов до головного:
- Петере, скажіть, що там у вас сталося? Мені кореспонденти проходу не дають. Кажуть, що принц Олександр оприлюднив факт мого батьківства щодо Віктора. Що могло його спонукати це зробити?
- Як сказати... Він вимушений був це зробити.
- Але чому?!
- Тому що, як тільки карну справу було закрито, граф Едуард розпочав надто активно діяти.
- Що цей тхір іще задумав?
- Просто вирішив забрати собі Віктора. А коли йому відмовили, то почав погрожувати судом. Теж не подіяло. І отут, коли вже здавалось, що все так і закінчиться, сталася зовсім несподівана подія.
- Що, може граф у психушку попав?
- На жаль, ні. Чорти його не візьмуть! Пам’ятаєте той випадок біля аеропорту, коли Ви здорованя кинули через себе?
- Аякже! Через це мене й витурили з країни.
- Так от, тоді один з перехожих встиг зняти цей випадок на кінокамеру.
- Оце так! Як він встиг? А я й не помітив.
- Не дивно. Уявляю, в якому стресовому стані Ви у той момент перебували.
- Але яке, все ж таки, відношення це має до сьогоднішніх подій?
- А таке, що постраждалий пообіцяв тому оператору-аматору гарні гроші, якщо ця плівка буде залучена до судової справи проти Вас. Але ж, справу благополучно було спущено на гальмах і плівка не знадобилась.
- То що, тому хлопцеві так і не заплатили?
- Ні. За нього, взагалі, усі забули. А він, бідолаха, чекав, чекав... А потім йому набридло, він узяв, та й відніс плівку до редакції однієї з наших газет. Там плівку подивились і, звісно, упізнали у Вас того загадкового незнайомця, що був присутній на похоронах принцеси Маргарити. Отут і почалось... Усі газетники почали атакувати і принца Олександра, і графа Едуарда, і поліцію. Тобто, скандал набрав таких обертів, що приховувати правду далі просто не було сенсу. От, Його Високість і розповів усе... Тепер, принаймні, графу вже нічого не світить у намаганнях заявляти про свої права на Віктора. Навпаки, тепер у нього з’являються проблеми з поясненням своєї підозрілої поведінки у всій цій історії. Навіть той здоровань, що постраждав від Вас, коли довідався всю правду і зрозумів, що граф фактично його підставив, тепер свої претензії виставляє не проти Вас, а проти графа.
- Ну от, хоч у цьому є плюс... А-а... як тепер мій статус? Чи зможу я тепер приїхати до Вестландії, побачитись з сином?
- Не знаю... Мені здається, не все так просто. Факт побиття Вами людини залишається – куди його дінеш? Це ще нічого не означає, що постраждалий не має до Вас претензій, але ж, порушення правопорядку було. Можливо... можливо багато що буде залежати.., але – це між нами, від бажання Його Високості приймати Вас офіційно, як родича.
- А чому обов’язково – офіційно? Я можу й неофіційно.
- Ні-і. Його Високість – така особа, що кожен крок його знаходиться під мікроскопом преси. Утаїти тут нічого не вдасться.
- Але ж, нам з Маргаритою це вдавалось?
- Ну, як вдавалось? Фактично, лише одного разу. Вперше Ви з нею зустрілись випадково і то – в іншому місті. А останній Ваш приїзд уже був під пильним оком людей графа. А це означає, що й попередній Ваш приїзд не залишився непоміченим. Так що, не думаю, що Його Високість, маючи значно більший життєвий досвід, піде на організацію якихось таємних зустрічей.
- А якщо – за межами країни?
- М-м, за великим рахунком, а навіщо це йому потрібно? Я б на Вашому місці не плекав великих надій на те, щоб ставлення до Вас з боку Його Високості значно змінилось. Він вирішив свої проблеми у стосунках із графом і більше йому нічого на треба.
- Не можу повірити! Невже можна бути настільки прагматичним?
- Повірте мені. Я його знаю набагато краще від Вас. Хоча... можливо я й помиляюсь. Побачимо.
- Так, я буду чекати від Вас якихось новин. Якщо дізнаєтесь щось гарне для мене, зателефонуйте будь-ласка.
- Добре. До побачення!
Валентин залишився у смутному настрої і не хотів обговорювати цю тему з дружиною. Однак, шила у мішку вже утаїти було неможливо. У вечірніх новинах Ольга про все дізналась. Вона останнім часом уже якось примирилась з тим фактом, що її чоловік трохи підгульнув на стороні, завівши дитину. По-перше, суб’єкта ревнощів уже не було у живих, а по-друге, це було тайною, про це ніхто не знав. І от, у одну мить усе змінилось. Про цю тайну дізналися і заговорили усі. Як тепер вийти на вулицю, прийти на роботу? Усі пальцем будуть тикати – ось, це та, чоловік якої зраджував і потай завів дитину, та ще й королівської крові. Як це принизливо! Ольга замкнулась у собі і всю ніч проплакала. Знову сімейні стосунки дали тріщину.
Валентин, побачивши себе у новинах, зрозумів, що спокійного життя у нього найближчим часом не буде. А надто, завдяки тому, що журналісти висвітили історію його стосунків з Маргаритою таким скандально-бульварним чином, що хоч з міста тікай.
І таки не помилився – лишень закінчились телевізійні новини, як почались дзвінки від родичів і знайомих, близьких і не дуже, а потім – і зовсім незнайомих. Доводилось дивуватись – де вони так швидко встигли дізнатись номер телефону, але спокійної ночі вже не було. А вранці, коли їхав на роботу, то було відчуття, ніби був експонатом у вітрині універмагу під рентгенівськими поглядами всіх оточуючих. Трохи тішили душу захоплені погляди жінок, але і це дуже швидко набридло у надто великій дозі. Розмірковував дорогою, як з’явитися у себе на роботі і що казати, та так нічого гарного і не надумав. Тож ручку дверей відчиняв з деякою тривогою.
- О, нарешті, герой наш з’явився! – сплеснула долонями Оксана Сергіївна. - А ми вже вирішили, що Ви поїхали жити до Вестландії, до родового замку і до нас не зайдете.
- А я просто шокована, я не можу досі у це повірити! - перебила її Тетяна Михайлівна. – Зізнайтесь, що це якийсь жарт, що Ви домовились з медіамагнатами розіграти таку сенсацію за гарну суму.
- Ну, як Ви могли таке подумати?! – образився Валентин. – Людина загинула. Хіба можна з такими речами жартувати?
- Розкажіть же нам скоріше, що ж, насправді, сталося?
Довелось Валентинові розповісти з подробицями історію, в яку його запроторила мінлива доля. У кінці розповіді з жахом зрозумів, що цю історію йому найближчими днями доведеться повторювати, можливо, не один десяток разів. Тож спало на думку, що треба буде продумати якийсь більш скорочений варіант. Не встиг про це подумати, як до кімнати забіг Сергій і дійсно довелось починати знову. Доки розповідав, зайшли ще люди, а потім ще... Кінця цьому не було видно.
- Послухайте, але ж мені треба працювати! – застогнав Валентин, якому вже увірвався терпець. - Давайте закруглюватись.
Однак, це було не так легко зробити. Особливо жінкам, які вимагали ще і ще різних подробиць.
- Валентине! А як же тепер у Вас склались відносини з дружиною? Що, будете розлучатись?
- Чому?
- Але ж Ви зрадили їй, покохали іншу? – здивовано округлила очі Оксана Сергіївна.
- Що значить – покохав? Ми лише три рази бачились, а у близьких стосунках були лише одного разу. Надто мало часу було, щоб серйозно закохатись. Хоча, не можу сказати, щоб Маргарита мені не сподобалась.
- Ще б пак! – цмокнув язиком Сергій.
- Припини! Сподобалась мені таємнича незнайомка Патрісія, а не принцеса. Але ж вона загинула і наші почуття так і не встигли знайти свого розвитку. Чесно кажу – все це вже у минулому. Що б ви не казали, а у мене є сім’я, дружина. Ми прожили разом багато років, протягом яких багато різного було, а все ж, сім’ю зберегли.
- А я, все одно, цього не розумію, - не могла вгамуватись розпашіла від хвилювання Оксана Сергіївна. - Дружину зрадив – значить розлюбив. З іншою у ліжко ліг – значить уже її покохав, а не дружину. У мене у голові не укладається, щоб можна було лягти у ліжко з іншою жінкою, не кохаючи її і не розлюбивши попередньої жінки.
- Ну, це - типово жіноча психологія, - вступився за товариша Сергій. – От, ніяк жінки не можуть зрозуміти, що чоловіка і жінку бог створив різними не лише фізично, але і духовно. Все ж, як не кажіть, а природно закладена мета інтимних стосунків – це продовження роду. І роль чоловіка і жінки у цих стосунках різна, як у самця і самки.
- Не самка я, а людина! - ображено перебила Тетяна Михайлівна.
- Вибачте за порівняння, але ж так воно є. Від цього нікуди не дінешся. Ну, така вже природа людини! Жінка, у першу чергу, бачить у чоловікові особистість, а вже потім – представника іншої статі. Виходячи з цього, жінка спочатку закохується в особистість, а вже потім відчуває до цієї особистості сексуальний потяг. Так уже богом закладено, чи природою... не знаю. Але ж, чоловік створений інакше.
- Ага-а, ще розкажіть про ребро Адама, - затюкали одразу жінки.
- Та ви послухайте! Я вам кажу як чоловік, то ж знаю, що ми, чоловіки, у жінці у першу чергу бачимо представника іншої статі, а вже потім знаходимо у ній особистість, в яку з часом закохуємося. Виходячи з такої конституції мозку, чоловік, у принципі, може мати інтимні стосунки з жінкою як з представницею іншої статі, ще не закохавшись у неї. Тобто, мати сексуальний потяг до якоїсь красивої жінки, не кохаючи її, це для чоловіка цілком нормально. Гормони працюють, а вони у чоловіка і жінки різні. Ну, не хочете ви, жінки, зрозуміти, що створені ми по-різному, що мозок у нас працює по-різному.
- Ой, тільки не треба під розпусту підводити наукове підґрунтя! А ще доводити, що мозок у нас не такий розвинений як у чоловіків, щоб осягнути красу розбещеності і подружньої невірності!
- Ми говоримо про різні речі. Я кажу про природну побудову людини, про її фізіологію і психологію, про те, що вони у представників різної статі – різні. Не можуть вони бути однакові, тому що функції у продовженні роду виконують різні. Як це сказати?.. Цільові поведінкові установки у нас різні. Причому, закладені вони на підсвідомому рівні і не залежать від нашого бажання чи небажання. Розумієте, коли чоловік бачить чарівну жіночку, то гормони почин-нають у ньому вир-рув-вати, вир-рув-вати.., ну, просто автоматично. Так уже природою у чоловікові закладено – пошук представника іншої статі для продовження роду. А... те, про що Ви кажете, Тетяно Михайлівно, то це вже не рівень фізіології і підсвідомої поведінки, а вже подальше – свідомий рівень поведінки.
Ну, як це пояснити? Ми живемо серед інших людей, багатьох людей, а це накладає свій відбиток на нашу поведінку. Чоловікові майже все життя доводиться переборювати себе, стримувати свої потаємні бажання з метою дотримання вироблених суспільством норм співіснування. Звісно, у більшості випадків добре вихованій людині вдається приборкати свої інстинкти, хоча... іноді це буває досить і досить важко. Але ж, бувають і такі випадки, коли ситуація просто виходить з-під контролю. Ну, не стає чоловікові сили, щоб перебороти закладену у нього природою цільову установку. От, саме у такому випадку жінка і повинна з більшим розумінням поставитись до гріха, який стався з її чоловіком, і не намагатись міряти його своїм жіночим аршином. Зрозуміти - те, що сталось, зовсім не означає, що чоловік її розлюбив. Просто спрацювали гормони, які йому не вдалось приборкати. Просто не вистачило сили волі. Якби всі жінки на Землі це розуміли, то скільки безглуздо розбитих сімей вдалося б зберегти, скільки дітей не були б категорично відлучені від люблячих їх батьків і не росли б сиротами!
- Ми теж можемо так сказати: - Якби всі чоловіки розуміли, що для жінки чоловіча зрада – це все, кінець кохання, кінець сприйняття чоловіка як "Homo sapiens", то скільки розбитих сімей вдалося б зберегти!
- Хм. У мене таке враження, ніби йде розмова сліпого з глухим, - посміхнувся Сергій. – Ніколи у суперечці не буває, щоб хтось був стовідсотково правий, а інший – неправий. Істина завжди буває десь посередині. Так що...
- Ні! А от я вам зараз розкажу! - нетерпляче перебила Оксана Сергіївна, змахнувши рукою. - Була у моїх знайомих у родині трагічна історія... Було це... ну, багато вже років тому. Так от, була у них дочка, Ірина. Ще студенткою познайомилась із хлопцем – теж студентом. Зустрічались вони довгенько таки – мабуть, що років із чотири. Кохали одне одного і всі вже знали, і батьки теж, що поженяться вони. Але не поспішали – хотіли спочатку закінчити навчання, а потім уже влаштовувати весілля. Всі у приклад їх ставили за вірність, бо весь вільний час проводили разом. Та-ак... і от, закінчили вони, нарешті, інститут, а через кілька місяців й весілля зіграли. Яка пара була! І що ви собі думаєте? – не минуло і року, як ця Ірина дізнається від "доброзичливця", яких ще не перевелося на нашій землі, що її коханий гуляє з іншою. Мало того, дізнається, що ця інша вже вагітна. Ви уявляєте, який для неї це був шок?
- Так! Так, - загомоніли, переважно, жінки. – І що далі було?
- А що було? Може якась інша дівчина і пережила б цей сором, чи якось помстилася. А ця Ірина тонкою натурою була, надто близько до серця все сприймала – взяла, та й наклала на себе руки. Отак...
- Що ви кажете?! Шкода її, марно вона так вчинила, - з похмурим виразом на обличчі вимовила Тетяна Михайлівна. – А я б на її місці зробила цьому молодожонові "піноккіо під зад" і хай би летів під три чорти до своєї кралі.
- Ніхто не сперечається – трагічний випадок, - повернувся до розмови Валентин, - але ж, це рідкісний випадок – один із тисяч. Скоріше, це виняток із правил, аніж правило.
- Вірно, - підтримав Сергій, на мить підвівшись зі стільця, - скільки людей у світі закохується в одних, а потім у інших. Але ж.., це не привід для того, щоб руки на себе накладати?
- Тихо! - махнула витягнутою рукою зверху униз Оксана Сергіївна, ніби пропонуючи Сергієві сісти на місце. - У тому ж то й справа, що ніякого кохання до іншої не було – лише похіть. Вони одразу розбіглись після того випадку. І... вагітності не стало: чи була вона взагалі – не знаю?
- Знаєте, у цій сумній історії є ще один нюанс, який я помітив, - тихо промовив Валентин. – Ви казали, що ця Ірина перед весіллям зустрічалась з хлопцем майже чотири роки. Ненормально це. У кожної любовної історії повинна бути своя динаміка розвитку подій, що гармонічно перетікає з одної стадії у іншу. Тоді... як це сказати, перші почуття, що склеюють людей на ґрунті статевого потягу, якщо він вчасно реалізується через утворення сім’ї, поступово переростають у духовну єдність, у звичку жити разом під одним дахом, взаємну відповідальність, спільну любов до дітей, коли вони з’являються. Ну, ви і самі все це прекрасно розумієте – що я вам розповідаю такі азбучні істини! А коли двоє надто довго зустрічаються, а все це не знаходить реалізації, то їхні почуття з кохання переходять у звичку ще до весілля. Тобто, вони перегорають і гаснуть, не запаливши, як слід, сімейного багаття. Знаєте, це – як той борщ: коли його готуєш і перетримаєш на плиті, то він стає сірувато-бурим і несмачним.
- А хто примушував його одружуватись, якщо почуття минуло? – заперечила Тетяна Михайлівна.
- Я ж кажу – звичка бути разом, а може... і ще якісь інші причини. Квартирне питання, наприклад.
- Ну от, ви вже кудись убік поїхали від теми! - роздратовано вигукнула Оксана Сергіївна. – Я ж не просто так згадала цю історію, а до того, що і Маргарита могла б не загинути, якби Ви, Валентине, буваючи у відрядженнях, частіше згадували про свою сім’ю. На півгодини отримали задоволення із таємничою незнайомкою, а який клубок проблем із цього виник.
- Зате, якою знаменитістю став! На весь світ!
- Ой, Сергію, припини! Мені усе це ось де! - показав Валентин рукою поперек горла. – Кореспонденти проходу не дають. У сім’ї проблеми. З роботою теж не знаю, що буде: хтозна, як наше начальство до цього скандалу поставиться?
Саме цієї миті відчинились двері і до кімнати просунулась голова начальника відділу.
- Доброго дня, Анатолію Володимировичу! – винувато загомоніли усі, хто був у кімнаті.
- А що це за збори-посиденьки у робочий час? – задля годиться буркнув Черненко. - Валентине Петровичу, Вас Олександр Васильович хоче бачити. Зайдіть до нього, будь ласка.
- Ну от, починається. Я ж казав, - тихо проспівав Валентин, почісуючи потилицю за вухом, і неспішно вийшов з кімнати під співчуваючими поглядами колег, включно з Оксаною Сергіївною.
- Ну що, "герой", наробив клопоту? – з подивом оглядаючи Валентина, запитав Черненко. – Ти хоч знаєш, що зараз діється на вулиці біля входу у Комітет? Різні зіваки, телеоператори, кореспонденти. Голова ледве зміг проштовхнутися крізь цей натовп, коли їхав до Кабміну. Зателефонував з машини нашому шефу, щоб був з тобою у приймальні о третій годині. Так що, готуйся!
- А що – шеф? Дуже сердитий?
- Не знаю... Але він теж перелякався після розмови з Кожевіним. Ну, ти й встругнув номер! З самою принцесою роман закрутити! Як тобі таке вдалося? А на вигляд – так і не скажеш, що ти на таке здатний... Добре, потім обов’язково розповіси все. Зараз шеф терміново чекає.
Валентин, сповнений хвилювання, зайшов до кабінету Петрицького і з запитливим виразом на обличчі привітався. Слідом за ним потягнувся і Черненко, але Петрицький зупинив його рухом руки:
- Вибач, Анатолію, але я хотів би переговорити зі Стерновим наодинці.
Зачекавши, доки двері зачиняться, повагом продовжив:
- Проходь, сідай... От, бачиш, минулого разу пронесло, але ж – шила у мішку таки не сховаєш. Та ще й як воно вилізло! Що будемо робити?
- Ви знаєте, я за останній рік уже стільки усього пережив, що іще однією неприємністю більше, чи менше – мені все-одно.., – з сумом у голосі тихо промовляв Валентин і з жахом відчував якусь глибинну нещирість своїх слів. Таке роздвоєння почуттів відчуваєш, з’їжджаючи з американської гірки, коли кожна мілісекунда, що яскравою кометою пролітає крізь свідомість, переповнена карколомною сумішшю тваринного переляку і незміряної адреналінової радості. Звісно, у цьому випадку Валентин якихось надто радісних почуттів не переживав, але сум’яття думок і відчуттів переповнювало його так само: крізь смуток пережитих драматичних подій і роздратування від настирливої уваги конкретних осіб, що тебе оточуючують, коли вмить опинився у центрі уваги, невідомо яким чином почали пробивалися паростки геростратового комплексу. Але ж, з’явилося це не за одну мить? Ще раніше, з кожним місяцем, який віддаляв його від останньої зустрічі з Маргаритою живою, образ тієї простої і близької Патрісії поступово перетворювався для нього у якийсь далекий сяючий символ, до якого волею долі він був наближений і який осяював його тепер блиском слави, почав лагідно огортати солодким фіміамом заздрощів та п’янким трунком ревнощів мільйонів пересічних чоловіків і жінок. І, хоча ще за заведеною звичкою продовжував жаліти себе за ті напасті, що випали на його долю, та, мабуть, почав уже спрацьовувати якийсь компенсаторний механізм, який підсвідомо, копирсаючись у негативі, підшукував у ньому хоча б щось гарне. І, певно, таки підшукав... Валентин картав себе за цей гріх так само, як тонучий у сльозах каяття алкоголік, обіцяв і божився не віддавати свою волю у владу марнославства, та все було марно – тремтяча рука знову і знову тяглася до кришталевого келиха з черговою порцією п’янкого напою.
- Тільки не треба прибіднятись! – нервово відповів Петрицький. - Краще давай поміркуємо, як виходити з цієї ситуації. Звісно, з одного боку, Кожевін навряд чи зараз буде тебе чіпати – надто популярною особою ти став. Та, з іншого боку, навіщо йому цей базар біля Комітету, постійна скандальна увага преси? І, взагалі, навіщо йому в Комітеті особа, яка є більш популярною, ніж він сам? Тобто, довго цього терпіти він не стане.
- А може... може мені у відпустку терміново піти і перечекати десь подалі від Комітету, доки ажіотаж трохи спаде?
- От! До цього і я веду. Візьми відпустку, поїдь куди-небудь з міста, відпочинь. А там, дивись, розмови про цю новину і стихнуть потроху. Тоді й повернешся. Так, усе – домовились! Так і Георгію Івановичу скажемо. Може це його трохи заспокоїть.
Вирішивши так, пішли на прийом до Кожевіна. Чекати у приймальній, щоправда, довелось чималенько, тому під кінець уже знов трохи знервувались. Аж ось і голова Комітету повернувся з Грушевського і, тримаючи під пахвою коричневу шкіряну папку, поспіхом проскочив з приймальні до кабінету, на ходу привітавши присутніх. За кілька хвилин на столі у Ольги, секретарки Кожевіна, задзвонив телефон і вона, кинувши у трубку: "Добре, добре" – запросила Петрицького і Валентина до кабінету Голови.
Валентин уперше потрапив до кабінету Кожевіна, тому, побачивши його у кінці довгого столу з двома десятками стільців, трохи знітився і почав тихенько моститися з протилежного кінця столу. Та, Голова нервово махнув рукою і вигукнув:
- Чого Ви там ховаєтесь за стільцями? Ідіть сюди, ближче, хоч подивлюсь на Вас, зірка екрану!
- Та... я – нічого, - вже більш рішуче посунув уперед Валентин. – І не зірка я зовсім. На телеекранах мене поки-що, слава богу, не встигли засвітити, а то б не мав проходу.
- Нічого! Все ще попереду! Ви знаєте, що зараз біля входу до Комітету діється? Я пройти не міг. Куди це годиться?.. І це лише початок. А що завтра буде?
- Георгію Івановичу! – обережно втрутився Петрицький. – Ми перед тим, як іти до Вас, трохи порадились між собою, - показав рукою на Валентина, - і у нас виникла ідея: може Валентинові Петровичу зараз доцільно було б терміново піти у відпустку, а тим часом і ажіотаж навколо цієї новини у журналістів спаде?
- Можливо, так буде краще! Так. В усякому випадку, цього базару біля Комітету позбудемось... Ви мені скажіть, як Ви, взагалі, ускочили у таку історію? У мене якось навіть у голові не вкладається! Яким чином ви могли познайомитись, та ще й зійтись... так близько?
- Це довга історія.., - потупивши сумні очі вимовив Валентин, але двічі запрошувати його розповісти цю історію не довелось...
Про те, що Стерновий був у кабінеті голови Комітету і з якого питання, за п’ять хвилин уже знали всі кімнати. Тож, коли Валентин повертався коридором назад, то одразу опинився у кільці чоловіків, що потискували йому руку так, ніби у нього народилась трійня, та – жінок, що тримались трохи далі і обома вухами всмоктували скандальну інформацію, яку потім можна буде ексклюзивно тиражувати...
Залишок дня пішов на оформлення наказу щодо відпустки, та все ж, настав час, коли треба було вибиратись додому. Отут Валентинові довелось згадати про натовп, що чатував на нього біля Комітету. Перспектива опинитися у щільній облозі не радувала, тож треба було іти на якісь неординарні кроки. Але, вихід з Комітету лише один та й знаходився він не на першому поверсі, де була зовсім інша організація. Усе ж Валентин вирішив піти на розвідку, а задля хоробрості запросив до компанії Сергія.
Спустившись ліфтом на перший поверх, звернули ліворуч і пішли бічним коридором повз ряд кімнат, доки не дісталися туалету. Тут на них чекали два ускладнення. Першим було те, що вікно, певно, багато років не відчинялось – усі щілини під час ремонтів заливались фарбою, а крім того, були обклеєні зимовим утепленням. Другою проблемою виявилось досить високе розташування поверху відносно землі – це був за висотою майже другий поверх.
З великими труднощами вдалося вирвати віконну раму з полону застиглої фарби. Саме цієї миті до кімнати зайшов незнайомий чоловік, тож друзям довелося миттєво зробити вигляд, що займаються тим, за чим сюди зазвичай приходять. Зачекавши, доки людина вийде, Сергій визирнув з відчиненого вікна у подвір’я.
- Знаєш, Валентине, - Сергій заклопотано озирнувся, - я б на твоєму місці не став ризикувати. Так можна і ногу підвернути.
Валентин і собі теж глянув униз.
- Тут під вікном невеликий підмурок є. Я спробую спуститись ногами на нього – все ж, нижче буде стрибати. Ти лише трохи допоможи мені спуститись, за руки потримай.
- А раптом зараз ще хтось зайде? Що вони подумають?
- Часу не треба гаяти, от що! – нетерпляче відповів Валентин, встрибнув на підвіконня і розвернувся спиною до вулиці. – Давай руку!
Сергій скрушно похитав головою, та все ж, підкорився і протягнув руки, щоб допомогти Валентинові. Той присів навколішки і почав спускати одну ногу донизу, потім другу і, нарешті, ліг животом на підвіконня. За кілька секунд Валентинові вдалося намацати ногами підмурок, після чого він відпустив Сергія і почав розвертатись, вхопивши лівою рукою раму вікна. На щастя, стрибок завершився досить вдало, хоча у суглобах ще деякий час залишались неприємні відчуття. Слідом за цим Валентин ухопив скинутий Сергієм дипломат і обережно пішов до виходу з внутрішнього двору. Вихід з арки був метрів за сто від входу до Комітету, тож, коли Валентин вийшов на вулицю, то залишився непоміченим. Цієї миті раптом згадалося, як таким же чином він колись тікав з Патрісією від Петера, і серце так защеміло, що нижні повіки наповнились вологою, крізь яку світло ліхтарів застрибало перед очима у різні боки опуклими промінцями. Важко було відповісти, які струни душі торкали такі вчинки в його житті, скоріш за все, у них відчувалась якась невигадлива дитяча безпосередність. А її так часто не вистачає у цих жорстких і прагматичних буднях життя...
Валентин просувався серед вуличного натовпу і розмірковував щодо плану своїх подальших дій. Він прекрасно розумів, що додому йти зараз не можна: біля будинку, звичайно, на нього вже чатує такий натовп репортерів, що пройти до під’їзду буде дуже проблематично. Але ж, і прорвавшись додому, потім непоміченим знову на вулицю не попадеш. Як же виїхати з міста? І тоді почала визрівати думка, що додому взагалі не треба їхати, а одразу їхати на вокзал. Щоправда, речей з собою ніяких – якось треба було виходити з цієї ситуації. Нарешті, здогадавшись, зайшов у телефонну будку і зателефонував дружині на роботу.
- Олю, це я, Валентин. Вислухай мене, будь-ласка, уважно і спробуй зрозуміти і не ображатись. Мені зараз дуже потрібна твоя допомога.
- У яку ще халепу ти вскочив?
- Та, з мене вистачає і тієї, у якій я й так знаходжусь. Сьогодні стільки різних подій сталось. Репортери замучили просто – доводилось від них увесь час бігати. Таке враження, ніби я у якомусь детективному серіалі беру участь.
- А на що ти розраховував? Кожен – сам коваль своєї долі.
- Щоб ти мені зараз не казала, я з усім погоджусь, лише вислухай і допоможи!
- Ну, кажи вже! Що сталось?
- Ти знаєш, я домовився на роботі з начальством, що я беру терміново відпустку і виїжджаю з міста на місяць. Може ажіотаж за цей час трохи стихне.
- Так, це дійсно, новина... А коли ти їдеш і в якому напрямку?
- Їхати треба сьогодні, терміново. Але ж, тут є проблема: я не можу пройти додому, бо біля будинку купа репортерів. Ти не могла б зараз відпроситися на роботі і приїхати додому, щоб зібрати і непомітно винести для мене речі у дорогу? Я, мабуть, під’їду до двоюрідного брата Дмитра у Фастів, а може потім і ще куди. Не знаю.
- Я просто шокований! Отак, усе кинувши, одразу виїхати невідомо куди?! Ху-х! Дай трохи заспокоїтись... Як же я тобі речі винесу? А раптом мене теж уже знають?
- Будемо сподіватись, ще не встигли. Я буду чекати тебе через три години біля входу в метро. Дивись тільки, щоб від під’їзду за тобою хтось не ув’язався. Речі краще не до валізи складай, а у яку-небудь торбинку, з якою ми у магазин ходимо.
- Не подобаються мені оці твої конспірації. Ніби шпигуни якісь. До речі, нас з Тетяною ці „вампіри пера” теж будуть допитувати. Що ж ми їм скажемо?
- Скажіть, що я виїхав за кордон, а куди – не сказав. Хай шукають! Сподіваюсь, вони не будуть цілий місяць чергувати біля будинку, доки я повернусь... Добре, то я на тебе буду чекати.
Ользі таки вдалось непомітно пройти до квартири і вийти звідти з речами. Біля метро вони попрощалися і Валентин поїхав на вокзал. Взявши квитка, зателефонував у Фастів і попередив, що ввечері приїде. А ще за дві години вже вітався з Дмитром і його родиною.
- Добрий вечір! Проходь! Ну, вітаю, герой теленовин!
- Якби ти знав, як мене дістали ці новини! Саме через них я і вимушений був узяти відпустку і поїхати з Києва. Тепер треба буде підшукати собі якесь тихе місце, щоб пересидіти деякий час.
- То чого шукати? Залишайся у нас! Що, ми чужі? Ось, капці бери й заходь до кімнати. Зараз вечеряти будемо.
- Дякую, але відчуваю, що у вас теж надто ризиковано залишатись. Місто хоч у вас і невеличке, та все ж, місто.
- А які ж у тебе тоді плани?
- Та ось, переночую, а завтра хочу проїхатись до якогось найближчого села і попитати, може хтось на місяць кімнату здасть. Поживу тихенько, бороду відпущу, нервову систему підлікую на природі, подалі від цивілізації.
- Ну, під Києвом ти вже таке місце, навряд чи, знайдеш, щоб було подалі від цивілізації. Це треба їхати у Карпати і далеко у гори забиратись.
- Що ж, якщо і тут дістануть, то може доведеться у Карпати податись...
- Слухай, у мене є одна ідея. Я згадав: у мого сусіда брат з батьками у селі живе недалеко звідси. Він собі нову хату збудував поряд з батьківською і вони туди перейшли, а стару хату використовують як кухню. Але ж, там біля кухні залишилась кімната, яку вони не використовують. Я можу зараз до сусіда підійти і поспитатися більш точно. Може він зателефонує у село на пошту, зв’яжеться з братом... Ну, якщо не сьогодні, то завтра вранці вже точно – домовиться, щоб вони тебе на місяць прийняли.
- Це було б чудово! Я згоден.
- Ну, от і добре. Якщо домовимось, то я завтра на машині тебе завезу.
Дійсно, наступного дня Валентин уже обживав свою тимчасову сільську оселю.
***
Минуло кілька днів і преса, довідавшись від рідних Валентина, що той ніби-то виїхав за кордон, почала поширювати різноманітні версії і чутки. Одні писали, що Валентин Стерновий насправді нікуди не виїжджав, а переховується у своїй квартирі, через що Ольга кілька раз помічала підозріле шурхотіння під дверима квартири, зблискування сонячних „зайчиків” від фотооптики з балконів і дахів сусідніх будинків і, навіть, намагання проникнути до квартири під виглядом „сантехніків”. Потім з’явились версії про викрадення та вбивство Валентина ображеним чоловіком Маргарити чи фанатиком-психом. Писали і про його арешт нашими спецслужбами, про екстрадицію його на вимогу уряду Вестландії. Одного дня до квартири Стернових завітав слідчий з міліції і почав цілком серйозно цікавитись у Ольги обставинами зникнення її чоловіка і чи не буде вона подавати заяву щодо його розшуку.
Минуло ще днів десять і поступово інтерес преси до цієї новини почав вичерпуватись за відсутністю чергової „смаженої” інформації, яка б підтримувала тиражність газет на високому рівні. Газетні шпальти зарясніли іншими ажіотажними цікавинками.
Ольга вже почала заспокоюватись, коли одного вечора до кухні забігла заплакана Тетяна і закричала, що батько загинув. Ольга заніміла і почала втрачати свідомість. Це трохи привело до тями дочку і вона почала допомагати матері. Посадовила і дала води з валокордином. Нарешті мати змогла вимовити слово.
- Таню, що сталось? Ти можеш мені сказати?
- Мені зараз подзвонила подруга і сказала, що їхала у метро і побачила у одного пасажира розгорнуту газету, де на першій сторінці великими буквами був написаний заголовок: „СТЕРНОВИЙ ЗАГИНУВ У АВТОКАТАСТРОФІ”.
- А може це чергова плітка? Згадай, скільки статей було про те, що його і викрали, і вбили, і втопили. Може і зараз таку плітку пустили?
- Ні! Раніше то були невеликі статті з версіями. Там нічого не стверджували, а лише робили різні припущення. А тут – великими літерами на головній сторінці і без слова „можливо”!
- Ой! Ой! – почала знову хапатись за серце Ольга з плачем. – Щось треба робити... Куди телефонувати? Може у міліцію?
- А що ми їм скажемо? Що десь щось почули?
- Може телевізор включити? Там щось передадуть?
- Чекати з моря погоди? Передадуть чи ні, ще невідомо... Так, - раптом скочила з місця Тетяна і рішуче попростувала до передпокою, - у моєї однокласниці, Ліни, є вдома вихід у Інтернет. Я зараз збігаю до неї і ми зробимо пошук за ключовими словами. Думаю, це буде надійніше.
Минула майже година нестерпного очікування, доки знесилена важкими думками Ольга почула клацання замка у дверях. Серце калатало у грудях від наближення невідомого вироку. Притиснувши долоню до серця Ольга дивилась, коли у проході до кухні з’явиться дочка. І коли вона, нарешті, з’явилась, мати нетерпляче вигукнула:
- Ну, що з ним?
- Заспокойся! Цих писак колись у пеклі добряче підсмажувати будуть за те, що вони роблять! – обурено відповіла Тетяна, протягуючи матері листок паперу. - Дивись, ось ми роздрукували статтю з сайту газети, в якій вона була надрукована. Дійсно, якийсь нікому не відомий Стерновий з Дніпропетровська розбився на машині. Якби у цього Стернового було інше прізвище, то ніхто б про нього таких заголовків у центральній пресі не став би розміщувати. Хай він мене пробачить! А так, люди спішать уранці на роботу, вдивлятись у подробиці дрібним шрифтом нема коли. Хапають газету зі скандальним заголовком і несуться швиденько на тролейбус чи в метро, а потім уже роздивляться і чортихаються. А грошенята у редакцію течуть. І що бісить – причепитися нема за що! Ніби й не збрехали – факт такий відбувся. Яке єзуїтство!! Нічого святого за душею у них немає!
Доки дочка випускала пару з перегрітого котла свого обурення, Ользі знову стало зле, але вже від того, що так різко знялась та страшенна напруга, що стискала кліщами серце останні хвилини. Тетяна помітила це і знову побігла за корвалолом.
- Мамо, може „швидку” викличемо? Я за тебе дуже хвилююсь.
- Ні.., ох, ні, не треба... Я якось уже сама... Зараз, я трошки заспокоюся., посиджу, а потім піду ляжу... Тільки допоможеш мені трошки...
- Добре, мамо. Дивись. Але, якщо відчуєш погіршення, скажи мені одразу. Домовились?
- Господи! – залилась раптом сльозами Ольга. – Як же він мене змучив!.. Який негідник!..
- Хто негідник?
- Батько твій... негі-і-ідник... Скільки я... настраждалася з-за нього?!
- Чого ж ти так за ним переживала зараз?
- А як же можна?.. Це ж чоловік мій!.. Ми все життя прожили... разом...
***
Настали теплі травневі дні. Валентин більшу частину часу проводив на подвір’ї, або в городі, намагаючись чимось допомогти господарям. Іноді ходив за село у поля, чи до гаю, а коли – до річки, пройтися понад берегом, подивитись на веселу гру бурунів у нестримному потоці розбухлої весняної води, на сплески раз-по-раз вистрибуючих з води рибок. Таке неквапливе спостерігання незайманої природи вводило душу у стан світлого умиротворення і відволікало від трансцендентних життєвих проблем.
У такі хвилини гарно було згадувати минулі роки, роки дитинства і юності, іноді навіть мріяти повернутися у ті часи з їх невигадливими буднями і простими рішеннями. Згадувались перші роки подружнього життя, народження дитини. Пропливали перед очима роки роботи в інституті. І що дивно, згадувалось чомусь лише все яскраве, цікаве і дороге серцю, відсікаючи у темряву небуття невиразну сірість буднів і усілякі негаразди людських взаємовідносин, що залягають щільним шлаком на самому дні нашої душі. Шар цього шлаку з роками все зростає і зростає, зменшуючи поступово об’єм душевного простору, і у кінці нашого життя іноді збільшується настільки, що вже не залишається місця для чогось світлого і радісного.
Вечорами, коли було невітряно, Валентин виходив у сад і сідав на лавку, щоб послухати далекі росянисті співи солов’я, подивитись на бліде місячне сяйво, що підсвічувало листя дерев і кущів сріблястим смутком, надаючи саду казкової меланхолійності. У такі вечори Валентинові думки поринали у спогади про таємничу Патрісію, про той чудовий вечір над замковим урвищем, про їх розмови, що кожного разу обростали все новими і новими подробицями і романтичними історіями. Згадувалося, ніби це було вчора: альтанка серед зеленої гущавини парку, маленький Віктор, тепло якого він ясно відчував, тримаючи на своїх руках, спів колискової, загадкові жіночі очі. Все це було і не було, наближалось, напливало і знову віддалялось у темні глибини саду, навівало бажання щось змінити у своєму житті, перебороти перепони, розірвати тенета безжального і незворотного часу, досягти далекої і омріяної мети, що переливалась на обрії різноколірним оманливим міражем, що ніжно звучала у вухах і вабила, вабила до себе.
До тебе лечу я крізь морок безодні,
Крізь простір безмежних зіркових глибин,
Прорвавши пітьму, розірвавши холодні
Смертельні обійми безрадісних днин.
До тебе іду крізь пустелю зневіри,
Що губить надію, веде в забуття,
Що спалює пам’ять нещадно, без міри;
Та стійко несу в своїм серці я віру
У зустріч з тобою іще за життя.
Невтомно долаю я море розлуки,
У обрій вглядаюсь – нема берегів;
Хай тягнуть у глиб сірі хвилі розпуки –
Здолавши розкотисті блискавки звуки,
До тебе мій крик переможний злетів.
Так! Я дійду, долечу, доповзу
І, нарешті, побачу. Між тисяч очей
Я, твій погляд зустрівши, заплачу,
Й зупиниться серце і вибухне в радіснім шалі
В ту мить, коли ти,
Промайнувши той простір печалі,
Що нас роз’єднав,
Підлетиш і, стрибнувши нестримно на шию,
Задушиш в обіймах,
Й пекучим від сліз пригорнувшись обличчям,
Та голосом плачу, що спазми прорвав,
На видиху крикнеш:
- Мій тату! Мій рідний!
Ну, як же я довго,
Ну, як же на тебе чекав!
***
Коли Ольга відчинила двері, то одразу і не впізнала свого чоловіка у незнайомці з густою щетиною та у темних окулярах, що виринув з глибини напівтемного під’їзду. Першої миті навіть трохи перелякалась, вирішивши, що цей підозрілий тип навмисне підробив голос чоловіка, щоб йому відчинили.
- Господи! Валю, це ти?! Як же ти мене налякав!.. Бороду відпустив, ніби бомж який!
- Нічого! Зате ніхто на мене не звертав уваги, коли їхав додому, - діловито відповів Валентин, зайшовши до передпокою і стягуючи носком одного черевика задник іншого.
Цієї миті з кімнати вийшла дочка і кинулась до батька.
- Тату! Ти повернувся! Нарешті!
- А чому ж ти не відчинив своїм ключем? Я б не злякалась так, - з докором глянула на чоловіка Ольга.
- Та я одну торбинку з речами забув, коли ми від’їжджали з села, а там були і ключі, і ще дещо. Треба буде завтра Дмитру зателефонувати, щоб передали йому торбинку, а я потім під’їду на днях і заберу.
- Ну, це на тебе схоже! І про що тільки треба було так замислитись, щоб усе на світі позабути?!.. Добре вже те, що хоч сам приїхав. Зголоднів, мабуть? Пішли вечеряти, „барбудо”!
Перевдягнувшись і вмившись, Валентин, нарешті, пройшов до кухні, де на нього чекали жінка з дочкою, та сів до столу.
- Тату, якби ти знав, як ми перехвилювались через ту ідіотську статтю! - сплеснула долонями Тетяна. - Ну, яка із заголовком про смерть Стернового!
- А я, чесно кажучи, з телефонної розмови мало що і зрозумів. Розкажіть хоч подробиці! Що сталось?
Коли Ольга і дочка, перебиваючи одна одну, схвильовано переповіли всю історію, Валентин не зміг стримати посмішку.
- Олю, ну чого ти так близько до серця це сприйняла? Чого лише не напишуть у цих газетах! І взагалі, знаєш, звідки людство дізналося, яка професія є найдревнішою? Від журналістів, бо вони з’явилися ще раніше.
Тетяна, відвернувшись від матері, сором’язливо хихикнула. Ольга ж, якій було не до гумору, дорікнула:
- Ну, як тобі не соромно при дитині таке говорити?!
- А що я такого сказав? – зробив невинуватий вигляд Валентин і зосереджено схилився над тарілкою з борщем, розмішуючи сметану.
ID:
484259
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.03.2014 02:33:24
© дата внесення змiн: 08.03.2014 02:33:24
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
