Глава XVІ
За усіма клопотами останніх днів Валентинові не було часу навіть у гору
глянути. З одного боку, це страшенно виснажило, але з іншого – не давало сконцентруватись на внутрішніх душевних потерпаннях. І от тепер, опинившись сам на сам із собою, відчув, що опинився ніби в якомусь вакуумі. Одну сім’ю втратив, іншої не створив. Що ж тепер? Що робити, як жити далі? Щоб якось відволіктись від важких роздумів, Валентин вирішив зайнятись оформленням англійського варіанту статті з питань космології для відправки у науковий журнал. Та, не встиг зробити і частини роботи, як стався випадок, що примусив знову повернутися до недавніх подій.
Того холодного осіннього вечора він повертався з роботи, кутаючись від поривів вітру, що підхоплював подоли плаща невідомо з якого боку. Дощі припинились і відчувалось, що за день або два можна чекати першого снігу. Валентин уже підходив до під’їзду батьківського будинку, коли до нього наблизився незнайомець і з значним акцентом запропонував переговорити у важливій справі. Зрозумівши, що має справу з іноземцем, Валентин занервував у передчутті, що нічого гарного ця розмова не віщує.
- Я, чесно кажучи, не знаю, з якого приводу мені з Вами розмовляти. Хоч представтесь, хто Ви такий і звідки?
- О, ві не хвил’юйтсь. Зовсім короткі розмова. Дуже важліві дл’я Вас. Ві мене не знайт, але я від граф Едвард. Ві, певно, знайт такий гаспадін? Де мі мож’єм говор’іт?
- Ну, додому я Вас запрошувати не буду – це якось не входило у мої плани. Тут недалеко в універсамі є кафе – якщо у Вас така важлива до мене розмова, то можете запросити.
- Так, так, згоден. Показуйте дарога.
Хоча Валентин останні дні подумки готувався до подібної зустрічі, коли ця мить таки настала, все ж, розгубився. Не знав, чого чекати від цього пана, що зненацька вискочив на нього з темряви. У те, що той зможе заподіяти йому щось небезпечне, вірити не хотілось, а між тим, тіло наразі перетворилось у клубок нервів і м’язів. Доки йшли вулицею, тьмяно освітленою холодно-синюватим світлом ліхтарів, наступаючи на жовте шурхотливе листя, Валентин намагався сформулювати можливі варіанти відповідей на запитання, які передбачав почути. І лише, коли увійшли до яскраво освітленої людної зали торгівельного центру, відчув себе трохи спокійніше. У невеличкому акваріумі кафетерію замовили каву та по чарці коньяку. Валентин мовчки відпив половину порції коньяку і підніс до вуст чашку з кавою, чекав, доки незнайомець перший розпочне розмову.
- Я маю до Вас гарні пропозиці від граф Едвард. Ві не пожал’ієт, колі погоджуйтсь на таки пропозиці.
- Не знаю, які ще справи можуть бути у графа до мене, після тої трагедії, що сталась. Хай цим займаються більш компетентні органи.
- Так, так! Це вірно. Хай вони цим займают’ся. Так. А Ві жив’іт тут, жив’іт довго, бережіт здоров’я, бережіт сім’я. Забувайт за наша країна, забувайт за Маргрет, за Віктор, за граф, за все – що бульо в наші країна.
- Ну, знаєте! Ви вимагаєте від мене неможливого!
- Не поспішайт так казати! Я казав Вам, що граф має гарні пропозиці. Називайт Ваш рахунок у банк – на цей рахунок граф переводіт сума, яка Ві називаєт.
- Тобто, Ви хочете сказати, що я за гроші повинен зрадити пам’ять дорогих для мене людей?
- Повірте мені, це є гарні пропозиці, дуже гарні. У Вас сім’я, дочка – подумайт за її здоров’я. А у наші справі не треба влізаті – Ві у цих справах є повні профан.
- Слухайте, Ви що, мені погрожуєте? ...Чи моїй дочці?
- Ні, що Ві! Граф охороняйт свої інтерес. Ві нас не чіпайт, мі Вас не чіпайм. А ще краще – Ві нас забувайт, мі Вас забувайм. І за це Ві получайт дуж-же великі гроші для бізнес. В інші віпадок мі вимушені будем захіщатісь усіма можлівимі засобамі, щоб переконайт Вас. Краще не треба! Так що.., подумайт.
Валентин хоча і налякався, але намагався триматись невимушено і навіть трохи зухвало. Щодо погроз, хоч і з певним сумнівом, та все ж вирішив, що це була лише спроба залякати, і реалізовувати ці погрози практично вони навряд чи будуть. А тим більше – у чужій для них країні. – Ні, - подумалось, - поки що треба потягти час і відверто ні від чого не відмовлятись.
- Так.., я повинен деякий час поміркувати.., порадитись.
- З ким?!
- З сім’єю, з сім’єю, звісно!
- А-а.., хе-хе, звісно. Я Вас розумію – хоч’ете з дружіна обговор’іт сума. Так... Скількі часу Вам треба – подумайт?
Валентин зробив вигляд, ніби розмірковує, допив коньяк, пару разів задумливо сьорбнув кави, після чого, нарешті, відповів:
- Ну, хоча б, тиждень.
- Ні, я не можу стіл’кі тут жити – завтра до вечора, мені здаєт’ся, Вам буде достатньо.
- М-м.., добре, два дні, і ми домовились, - рішуче випалив Валентин, швидко допив каву, і почав вставати з-за столу.
Незнайомець, вочевидь, був трохи спантеличений такою рішучістю, тому одразу погодився і теж встав, вдягаючи на ходу капелюха. Вийшли на холод, підставляючи обличчя під колючий поривчастий вітер, що невтомно гнав темним небом з боку Дніпра рвані клапті хмар.
- Ві мені моглі б дати свій телєфон у офісі, щоб я зателєфонував Вам і мі домовілісь зустрітись.
- Візьміть, - Валентин дістав візитку, віддав незнайомцю і швидко попрямував додому.
Мати, ледь відчинивши двері, схвильовано заголосила:
- Де ти пропадав стільки?! Ми так знервувались. Думали, що з тобою щось сталось. Де ти був?!
- А що таке? Ви ж знаєте, що я часто затримуюсь на роботі. Хіба це вперше?
- Так. Але сьогодні нам телефонувала Ольга, - стурбованим голосом відповів батько, що вийшов до передпокою, човгаючи старенькими капцями. – Вона так плакала, що її важко було зрозуміти. Сказала, що до неї додому заявився якийсь іноземець і почав розпитувати за тебе.
- Ольга спочатку зізналась йому, де ти зараз живеш, - жестикулюючи руками, перебила свого чоловіка мати, - але потім пожалкувала. Уявляєш, цей негідник, коли вже прощався, так от – він порекомендував, щоб вона умовила тебе не їздити більше до Вестландії, інакше... повернешся на похорон своєї дочки. Так і сказав, гад! Ой, як ми це почули, то так злякались, а тебе все нема й нема з роботи. Ми ж боялися за тебе, що він тебе десь перестріне й заріже. Ти нікого підозрілого не бачив?
- Та бачив. Бачив і розмовляв. Це, дійсно, негідник, але його не треба боятись. Це – шавка, "шістка". Нічого він не зробить без наказу свого хазяїна, лише намагається злякати.
- Та звідки ти знаєш, що у нього на думці?! - сплеснула долонями мати. – Хто він такий і чого до тебе присіпався?
- Це складно вам пояснити... Там, у Вестландії у мене були певні неприємності... Коротше, я одній впливовій людині "перейшов дорогу" у його кревних інтересах, а він через це пішов, фактично, на злочин.., от. Я знаю про це і він знає, що я знаю. Тому він і підіслав до мене цього жевжика – залякати, щоб я мовчав і туди більше не їздив.
- То й не їзди! Чого тобі туди їздити? Що ти там загубив? А сам ти ніякого криміналу не наробив? Тобі нічого не загрожує?
- Ні, що ви?! Який кримінал? Цього ще не вистачало! А, крім того, він не здогадується, що я, коли був там останнього разу, про все, що знав, розповів потрібним людям. Я впевнений, що ці люди вже передали мою інформацію у поліцію. За кілька днів того негідника можуть просто заарештувати і на цьому все скінчиться. Не турбуйтесь, усе буде у порядку!.. Треба було б Ользі зателефонувати, заспокоїти... Не знаю лише, чи захоче вона зі мною розмовляти? - Валентин запитливо і, ніби прохаючи, подивився на батьків.
- Знаєш, - батько набув виразу класного керівника, - якби Ольга не хотіла з тобою розмовляти, то не зателефонувала б, а одразу звернулася б до міліції.
- До речі, - одразу втрутилась мати, - може є сенс звернутись до міліції? Хай би вони затримали цього посильного, щоб знав, як людям погрожувати. А там, хай уже разом з їхньою поліцією розплутують цю історію. Хоч спати будемо спокійно.
- Ні, не треба вплутувати сюди ще нашу міліцію. Все одно, я всього їм розповісти не зможу, не маю права. Є певні тонкощі у цій справі. Нічого, поліція й сама у всьому розбереться... Спробую, все ж, зателефонувати Ользі. Як буде, так і буде.
Хоч і намагався Валентин зберегти спокій, та, коли взяв до рук телефон і почав набирати номер, усе ж, розхвилювався і з першого разу збився і натиснув не ту цифру. Довелось набрати знову.
- Слухаю, - почув, нарешті, на тому кінці дроту такий знайомий голос і раптом так закортіло заплакати, що ледь стримав себе... Вже потім, коли ця розмова закінчилась, коли настала ніч і з неба, що очистилось від хмар, на ліжко падало сумне місячне сяйво, спробував Валентин розібратись у своїх почуттях. Що ж, кінець кінцем, відчував він до Маргарити за її життя? Скоріш за все, це був відгук на її запит до романтичного взаємного почуття, а не особистий внутрішній бурхливий потяг. А ще – відчуття боргу, певних батьківських зобов’язань перед народженою дитиною. І навіть, з соромом зізнавався собі у тиші ночі, в останній момент проявилось якесь снобістське відчуття задоволення комплексу самоствердження від того, що така широко відома жінка обрала предметом своїх почуттів не когось іншого, а саме його. Чи ж, можливо було, хоча б потенційно, виростити на цьому ґрунті дерево нового сімейного щастя? За деяких обставин, мабуть, що й можливо, якби... Якби був вільний і не мав своєї сім’ї, до якої настільки звик за багато років спільно прожитого життя, що просто не зміг би собі уявити, як можна було б хоч місяць прожити без них. Дивно це було і незрозуміло, жодних логічних пояснень, як не намагався, не знаходило. З самого початку їх сімейне життя складалось не на якихось глибоких духовних, чи сексуальних почуттях. Скоріше – на тверезому практичному розрахунку побудувати свою сім’ю як це заведено, як це роблять усі, хто не хоче виглядати "білою вороною". І потім, з роками, не те, щоб "стерпілося-злюбилося", а – призвичаїлося, та ще й так, що інакше собі вже й уявити не міг. Після роботи вже тягнуло до цього домашнього сімейного затишку, у якому отримував відчуття життєвої стабільності і довершеності, тягнуло до близьких, дорогих людей, які поступово і непомітно перетворились на більш близьких, ніж рідні батьки... Було різне – задивлявся, час від часу, на інших жінок, та хіба це щось змінювало у кінцевому результаті? Можливо, інша жінка, яка б була у нього до нестями закохана, і не вибачила б йому навіть жодної з тих історій, та тільки не Ольга. Лиш завдяки її вмінню за дрібницями бачити головне і зберігалася стільки років їхня сім’я, яку багато хто, як це не дивно, ставив у приклад...
- Слухаю, алло!
- Ольго, добрий вечір! Це я, Валентин, - швидко почав говорити Валентин, боячись, що дружина його перерве і не захоче слухати. - Мені батьки сказали, що ти дзвонила. Вибач, що я замешкався заспокоїти тебе щодо того типа, який тебе налякав. Я зараз мав з ним розмову – це не та людина, яка реально може кому-небудь загрожувати, повір! Хоча й мерзенна, досить мерзенна особа!
- Я не знаю, не знаю чого мені боятись, а чого – ні.., - схлипувала у слухавку Ольга. - Чому мені хтось погрожує, у чому моя вина? Чому я тепер повинна боятись випускати Тетянку на вулицю? Чому за твої амурні пригоди ми тепер повинні розплачуватися такою ціною?
- Олю, ну хіба я сперечаюсь? Так, я винуватий, визнаю це, і всю вину беру на себе! Але – що сталось, то вже сталось. Треба якось зараз знайти вихід з цієї ситуації. Ти.., ну, я розумію... можеш на мене бути дуже ображена, так. Може й бачити мене не хочеш. Але.., послухай, нам конче потрібно завтра зустрітись і серйозно переговорити щодо плану дій у цій ситуації, що склалась.
- Як?! Я думала... Ми що, повинні з Тетянкою залишились сьогодні самі на всю ніч? Ми ж ледь дочекались дзвінка, думали – помремо від страху. Мені кожної хвилини здається, що хтось у дверях, у замку колупається.
- То ти хочеш сказати, що я міг би приїхати зараз?
- А ти що, уявляв це якось інакше? Сказав, що нам нема чого боятись, і ми одразу спокійно заснемо?
- Нема питань! Я зараз приїду, чекайте, - з полегшенням завершив розмову Валентин, поклав слухавку і повернув до батьків обличчя, на якому з’явилась посмішка задоволення.
- Ну от, синку, я ж казав, що треба зателефонувати Ользі – тепер бачу, що все у вас повинно налагодитись.
- Так, батьку, якби я у всіх життєвих ситуаціях мав можливість одразу порадитись з вами, то уникнув би, мабуть що, не одної неприємності... Отже, не вдасться мені сьогодні у вас переночувати – поїду додому.
- Що ж, їдь, синку, їдь. Певно, так буде краще. Збережи сім’ю – це зараз головне.
- Так, зараз поїду, лише, з вашого дозволу, один дзвінок зроблю, за кордон. Я потім за нього розрахуюсь.
Звісно, Валентин зателефонував Петеру і розповів про незнайомця і його погрози. А від нього, у свою чергу, дізнався, що слідство з приводу катастрофи літака триває, що його вже викликали у цій справі як свідка. Домовились, що Петер розповість про бурхливу активність графа батьку Маргарити. Після цього, Валентин уже з більш спокійною душею вирушив на "нічну вахту".
Розмова на кухні, дійсно, затяглась майже на всю ніч. Тетянка, радісно розслаблена після знаходження кілька днів поспіль у стресовому стані від розриву між батьками, тихо посапувала у подушку. Розмова була гірка і нервова з нескінченними сплетіннями звинувачень і виправдань з обох боків, пошуків причин і наслідків. Враження було таке, ніби блукали разом згарищем нещодавно згорілої хати – ще подекуди курило, ще у душі не втамувався біль за втраченим, та все ж, з’явилось передчуття, що для відбудови стане і можливостей, і наснаги.
А вже наступного дня Валентинові на роботу зателефонував Петер і повідомив, що у посольстві для нього є офіційний виклик до слідчого у справі катастрофи літака для надання свідчень. Що ж, на Валентина чекала чергова біганина з організації термінової поїздки до Вестландії, знову ця липка розмова з Петрицьким, знову позичання грошей і придбання квитків. А головне – знову важка розмова з дружиною, ніби сіль на рану, що лишень повинна була почати загоюватись.
Коли Валентин під вечір повернувся додому, ще з вітальні почув приглушену розмову, що точилась на кухні. Звичайно, одразу впізнав знайомий голос тещі. З негарним передчуттям зайшов до кухні і, зустрівшись поглядом з тещею, зрозумів, що Ольга вже все їй розповіла. – Ну, все – пішла брехня селом, - встиг подумати. Я ж просив Ольгу мовчати. Про що вона думає? Язик попереду мозків, їй богу!
- Добрий вечір, Алло Федорівно!
- Добрий вечір, Валентине!.. – відповіла теща. Широко відкриті очі її, не кліпаючи, дивилися на зятя. При цьому, з її напіввідкритого рота продовжували вилітати такі виразні три крапки мовчання, що було зрозуміло – вона дуже багато хотіла сказати і запитати. Треба було лише зачепитись, і ця емоційна розмова не дійшла б кінця і за годину, та часу і бажання для цього зовсім не було. Тому Валентин, не даючи жінкам оговтатись, вибачився перед тещею і попрохав Ольгу вийти до кімнати для термінової конфіденційної розмови.
- Ольго, я ж тебе просив не розповідати нікому про те, що сталось! Невже ти не розумієш, що це не бажано зараз не лише для мене, а й для усіх нас?!
- Та, ти що! Я нікому нічого не розповідала.., - розгублено і винувато залопотіла дружина, видаючи себе з головою.
- Тільки не треба мене тримати за дурника! Я достатньо знаю і тебе, і твою маму, щоб не здогадатись про все, лише кинувши оком на вашу "нараду у Філях". Ти поділилась лиш з матір’ю, вона – теж, лише з однією людиною поділиться, а за кілька днів про це буде знати і місто, і передмістя. Ти ж, навіть, не здогадуєшся, які події сьогодні сталися?!
- Які ще події?! Я вже і так останні дні по горло наситилася подіями, а ти ще хочеш мене чимось налякати? Що там у тебе сталось, кажи, не тягни!
- Мене викликають до Вестландії як свідка у судовій справі. Ось виклик. А ось і квитки на літак – я завтра вилітаю.
- Як?! Боже! – вхопилась Ольга долонями за скроні. – А як же?.. Ой!.. Навіщо тобі це? Навіщо тобі туди їхати, там же з тобою що завгодно може статися? Вони тут нас дістають своїми погрозами, а там... Ти ж.., ну, просто сам до лігва лізеш!
- Не турбуйся так! Я домовився – в аеропорту мене будуть зустрічати і відвезуть безпосередньо до слідчого, а потім – назад до аеропорту. Зрозумій мене, прошу - я повинен це зробити, я сам цього хочу! Можливо, це є єдиний шанс для нас, назавжди позбутися тих негідників, що нам погрожували. А як будемо мовчати і відсиджуватись – тільки гірше буде, повір. І потім, я сам "заварив" усю цю кашу, то сам і повинен її "висьорбати". Це – мій борг перед вами і... перед пам’яттю людей, що загинули у літаку... І взагалі, про що вже зараз увечері перед поїздкою можна говорити: виклик є, квитки в обидва кінці є, на роботі домовився – треба їхати.
- А... з нашими органами як же? Є теж якась домовленість?
- З якими органами?
- Ну, я не знаю: міліція, прокуратура, Інтерпол – хто цим займається?
- Ні, це наша особиста домовленість з батьком Маргарити. Він не хоче будь-якого розголосу цієї справи, та ще й в іншій країні.
- А якщо там тобі якусь провокацію зроблять – кому ти що будеш пояснювати, хто тебе захистить? Мені, щось, не подобається ця секретність. До добра вона тебе не доведе. Ой, не доведе!
- Заспокойся! Часу не буде для якихось провокацій. Я ж кажу – тільки туди й назад. Післязавтра я вже буду вдома. Мене інше хвилює зараз: от, я поїду, а ви тут самі залишитесь завтра. Боюся, як би тут якоїсь неприємності не сталось за моєї відсутності – я дуже буду хвилюватись... Слухай, а може ви з Тетянкою завтра до матері поїдете ночувати? До речі, а де дитина? На вулиці ще гуляє?
- Так, вправи зробила і пішла гуляти у двір.
- Зараз схожу заберу її – не треба їй сьогодні до темряви загулюватись.
- Не лякай!
- Береженого бог береже! Доки я не перевдягнувся, збігаю, а ти, поки що, домовся з матір’ю, щоб завтра побути у неї в гостях. І не чекай вечора. Забереш дочку зі школи і – до матері.
- А як я їй поясню?
- Ну, не знаю.., скажи, що я терміново їду у відрядження, а ти хотіла б у неї погостити. Ну, невже вона відмовить? Тільки прошу – без зайвих подробиць. Не треба!
- Так, так, авжеж. Спробую.
- Ну, от і добре, - зітхнувши, скінчив розмову Валентин. Чудово він розумів: лише останній дурень повірить жінці, що обіцяє: "Нікому не скажу!".
***
А вже наступного дня, коли Валентин ще перебував у повітрі, незнайомець, з яким два дні тому відбувалась неприємна розмова, зателефонував Валентинові на роботу. Однак, замість очікуваної зустрічі і торгу за суму відступного, довелось почути, що його візаві відбув у термінове відрядження. Дзвінки додому теж не дали жодних результатів – ніхто не підходив до телефону. Це вже було занадто. Оскаженілий агент зрозумів, що їх намагаються ошукати і повідомив про це графа. Тож не встиг літак, на якому летів Валентин, приземлитися в аеропорту, а на нього вже чекали люди, що повинні були його перехопити і не дати потрапити у місто.
Валентин вийшов з будівлі аеропорту з рішучим настроєм, який можна було схарактеризувати одним словом - "вендетта". Подумки він прокручував вкотре усі деталі своїх свідчень перед інспектором, що веде слідство, всі доводи, що повинні "розкласти на лопатки" ненависного і жорстокого убивцю. А далі... далі, безсумнівно, повинен відбутися його сміливий і красномовний виступ як свідка на історичному судовому процесі, про який будуть писати всі газети світу. І це дасть, нарешті, можливість уголос заявити свої права на сина...
За цими роздумами Валентин вийшов на площу і наблизився до узбіччя дороги, шукаючи поглядом машину, що повинна його забрати. Саме у цю мить біля нього загальмував автомобіль із затемненими вікнами, з якого по-спортивному різко вискочив кремезний чолов’яга з короткою рудуватою стрижкою. Він спробував зобразити ласкаву посмішку, хоча було помітно, що м’язи його обличчя були явно не призвичаєні до цього.
- Добридень, містере Валентайн! З приїздом! А ми на Вас уже чекаємо. Нас за Вами прислав інспектор Реньє. Часу дуже обмаль, тож сідайте швидше і поїдемо.
- Так, так, звісно, - відповів Валентин і зібрався вже сісти до машини, та в останній момент раптом спало йому на думку: - Який інспектор? Він же не знає, яким рейсом я повинен приїхати? Я ж домовився щодо приїзду з батьком Маргарити? Правда, через Петера, але все ж... Лише вони знали номер рейсу. І машину обіцяли прислати за мною. Ні, тут щось не так. Та й, машина не та.
Оглянувши площу, метрів за п'ятдесят побачив машину, що схожа була на авто Петера, номер лише не вдалось розгледіти з такої відстані. Рудий здоровань, побачивши вагання Валентина, м’яко взяв його під лікоть і почав потроху підштовхувати до відчинених дверцят. М’якість ця, однак, була досить наполегливою, щоб ще більше напружити смутним передчуттям неприємностей. Треба було приймати якесь кардинальне рішення. А у розпорядженні було лише пару секунд.
Просто відмовитись сідати було явно запізно: здоровань уже міцно тримав за лікоть, а сперечатись у силі не було сенсу – вагові категорії значно відрізнялись. Зупиняло також і те, що Валентин відчував себе тут не на своїй території, в іншій країні з невідомими законами, малознайомими нормами поведінки. – А може тут так прийнято – брати під лікоть, запрошуючи до авто? - майнув у голові сумнів. - Може я сам себе напружив підозрами і мене, дійсно, чемно зустрічають люди від інспектора? Сідати чи не сідати?
І саме тої миті, коли вже вирішив, усе ж, сісти до машини, Валентин побачив, що з того автомобіля, який стояв неподалік, виринула знайома постать Петера. Подальші дії були вже напівсвідомими, на рівні рефлекторної реакції, коли бачиш, що на тебе падає дерево: спочатку відсахуєшся гігантським стрибком убік, а потім, коли це дерево падає на те місце, де ти тільки-но стояв, уже поступово усвідомлюєш те, що сталося, і дивуєшся своїй реакції, яка врятувала тобі життя...
Років 20 тому, коли Валентин ще був студентом, більше року відвідував заняття з бойового самбо. Кинути їх довелось після того, як повибивав собі плечові суглоби. Звісно, багато що вже забулось, але іншого виходу не було, і Валентин відчув, як у ньому спрацьовує якийсь спусковий гачок. Випустив з руки на бруківку валізу, розвернувся обличчям до рудого і кинув його через себе. Звісно, що все залежало від цілковитої несподіванки. Змарнуй він хоча б мить, долю миті, і кремезний незнайомець скрутив би його у "баранячий ріг". Але той дійсно не чекав від інтелігентного на вигляд Валентина такого оригінального і нахабного вчинку.
Спочатку все почалось нормально. Валентин, відкидаючись назад, різко потягнув рудого за борти піджака донизу і на себе, а ногами, завівши їх поміж ніг суперника, підкинув його важке тіло через себе. Але потім, мабуть, спрацювала довга відсутність практики. Замість того, щоб зробити кульбіт разом із суперником, плавно обернутись і опинитись, сидячи у нього на животі, Валентин трохи не докрутив. Його потягнуло назад, а суперник за рахунок цього витягнувся і, замість того, щоб більш менш м’яко приземлитись, гепнувся за спиною Валентина своїм випрямленим задом з усієї сили об асфальт. Навряд чи, щоб після такого падіння у нього нічого не зламалось у тазу. Здоровань заволав від болю. У цю мить Валентин, здіймаючись на ноги, побачив, як з-за керма машини вилізає на вулицю другий чолов’яга, такий же кремезний. Нічого не залишалось, як стрімголов побігти до машини, що на нього чекала, і гукнути Петеру, аби той мерщій стартував від аеропорту в місто.
- Що сталось?! – вигукнув стурбований Петер, не втрачаючи, однак, часу і сідаючи за кермо.
- Ви хутчіш вирушайте! Треба відірватись від того темно-сірого Опеля, від якого я втік зараз. Мене намагались викрасти. Сказали, що зустрічають мене за проханням слідчого, але я їм не повірив – надто підозріло поводилися і намагались силоміць всадовити до машини. Мені довелось одного з них "виключити", то я тепер не знаю, які наслідки можуть бути, якщо вони вирішать на мене заявити у поліцію. Коротше, треба тікати звідси і – якомога швидше.
- Нічого, вони ще стоять, а ми вже їдемо!
- Добре, але краще, якби вони не встигли вгледіти номера нашої машини. Нас просто може зупинити дорожня поліція. Привід для цього завжди можна знайти і їм підказати.
- Спробуємо, хоча... не впевнений, що потужності моєї машини вистачить, щоб надто відірватись від них.
- Треба щось придумати кардинальне...
У цей час події біля аеропорту розгортались так. Водій, що вискочив з „Опеля”, почав допомагати підвестись своєму напарникові, але тому стало від цього ще гірше і він почав несамовито волати, щоб його не чіпали.
- Не чіпай!! Не чіпай мене, Альфреде! Не треба, мені дуже зле! Щось, здається, я зламав. М-м-м. Виклич мені швидку допомогу, а сам жени швидше навздогін! Темно-червоний „Фіат”... – їх треба затримати будь-що! Швидше, а-аа, швидше! Давай!
- Так, зараз викличу лікарів. Чекай! – відірвавшись від рудого, крикнув Альфред і крізь натовп, що вже встиг їх оточити, побіг до керма авто.
Машина від’їхала, а постраждалий, оточений співчуваючими і просто цікавими, продовжував стогнати, не наважуючись поворушитись. Раптом він помітив, як один бородань, схожий чи на репортера, чи на туриста, гарячково знімає все на портативну кінокамеру.
- Гей, гей, шановний! Можна Вас на хвилиночку? Ви з якого моменту ведете зйомку? – махнув він бороданю рукою.
- Та, фактично, з самого початку: як побачив, що Ви тягнете того чоловіка до машини. Я подумав, що Ви його заарештували. А потім – той карколомний кидок...
- Дуже добре! Я з поліції і дійсно збирався затримати цього небезпечного злодія. Для слідства дуже важливі ці кадри. Я дуже прошу надати їх для слідства. У Вас є візитка?
- Так, звісно, жодних проблем! Як тільки проявлю плівку, одразу можете на мене розраховувати. Щоправда, я не тутешній, приїхав на екскурсію, але я, якщо треба, можу і приїхати з плівкою, коли вона Вам знадобиться. Ось, візьміть мої координати, - протягнув бородань візитку, після чого знову продовжив зйомку.
Між тим, Альфред через кілька кілометрів погоні побачив попереду знайому червону машину і почав скорочувати відстань. Нарешті, коли вже в’їхали у міські квартали, вдалось зблизитись майже впритул. У цей момент стало очевидно, що у машині окрім водія нікого більше немає. Альфред, хоч його мозкові звивини керували, головним чином, біцепсами, зрозумів, що його надурили: пасажир якось встиг вийти і пересісти до іншої машини. Де його тепер шукати? Хоч, як і не хотілось, та все ж, довелось телефонувати графу і доповідати про дві невдачі, що стались: спочатку в аеропорту, а потім – під час перегонів. Що ж, вислуховувати різні епітети на свою адресу Альфреду було вже не в дивину. Головне, не дуже перейматися цим.
Отримавши чергові настанови, Альфред помчав до офісу слідчого, щоб прослідкувати, коли Валентин там з’явиться. Чесно кажучи, таке завдання було трохи дивним. Який сенс констатувати і так очевидне, що, рано чи пізно, Валентин там таки з’явиться? Він же саме заради цього сюди і прилетів. Не здогадувався Альфред, що граф уже розмовляв з його постраждалим колегою, якого забрали у лікарню, і дізнався, що напад знятий на плівку. А цей факт значною мірою змінював ситуацію.
Валентин уже кілька хвилин знаходився у кабінеті слідчого. Розписався щодо відповідальності за надання неправдивих свідчень і знервовано чекав, доки слідчий щось довго набирав, сидячи за монітором комп’ютера. Слідчому було на вигляд років п’ятдесят. В усякому разі, велика залисина, що широкою смугою перерізала сивувату коротко підстрижену волосяну рослинність навпіл, зовсім його не молодила. Професійно в’їдливий погляд з-під нависаючих брів, трохи розбавлявся м’якістю товстих м’ясистих вуст і великих волохатих вух. По всьому було видно, що працювати за комп’ютером йому було важкувато, але ж – веління часу, нічого не поробиш.
Нарешті, слідчий закінчив тикати двома пальцями у кейборд, відкинувся у кріслі і обернувся до свідка.
- Добре. То що, почнемо? Ваше прізвище, ім’я?
- Стерновий Валентин.
- Якого року народження, де мешкаєте?
- У 1953 році я народився, 24 вересня. Де живу? В Україні, місто Київ. Повністю адресу казати?.. Проспект Космонавтів, будинок 47, квартира 18.
- Сім’я, діти є?
- Одружений, маю дочку – 15 років. Син... не маю сина.
- То є у Вас син чи нема?
- Ні, ні. Тільки дочка.
- А працюєте де?
- Державний службовець я. Працюю у Державному комітеті з нетрадиційної енергетики та енергозбереження України.
- Розкажіть, коли і з якою метою були у нашій країні?
- Вперше я приїздив сюди три роки тому у службове відрядження. Потім... у цьому році ще два рази був на запрошення Патрісії.
- Хто ця Патрісія?
- Патрісія – це Маргарита. Вибачаюсь, принцеса Маргарита.
- Нічого не розумію. Як це?
- Ну, Патрісія, це, насправді і не Патрісія, а... ну, як сказати... Так вона назвалась спочатку. Я так і думав, що це Патрісія, а потім виявилось, що це принцеса.
- Ви можете висловлюватись чіткіше? Я не знаю, що записувати у протокол. Якщо принцеса виявилась не Патрісією, то хто така Патрісія, де вона зараз і які у Вас із нею стосунки?
- Та, не було, насправді, ніякої Патрісії! Була лише Маргарита... принцеса. Назвалась вона Патрісією, бо не хотіла себе афішувати. Інкогніто гуляла містом і випадково познайомилась зі мною. А потім... ми потоваришували. Але, повірте, я тоді не знав, хто вона є насправді.
- Дозвольте Вам не повірити. Її усі знають в обличчя.
- Це у вас у країні її всі знають. Ну, може в Європі знають, а у нас в Україні не так часто її можна було побачити по телебаченню. А тим більше – не у такому вигляді, як я її побачив: у джинсах і чорних окулярах, без зачіски.
- Ну, добре. Познайомились, не знали, хто вона, а далі що?
- Далі? У гості приїздив двічі. Але зустрічались ми у парку, на природі.
- Як Вас розуміти? Між Вами щось було?
- Ні!.. Ні, що Ви! Цілком такі... дружні стосунки. А-а... до того ж, з нами і її охоронець був, Петер.
- Дивно це якось. У покійної принцеси мала дитина залишилась. Вона що, кидала дитину на прислугу і потай їхала на побачення з Вами заради "цілком дружніх розмов"?
- Дитину?.. Віктора вона брала з собою. Такий гарний хлопчик...
- М-да... Дивно. А хтось іще про це знав?
- Підозрюю, що дізнався її колишній чоловік, граф Едуард. Можливо, навіть і слідкування влаштував. Приревнував, значить. З цього, власне, і почалось. Я думаю, що це його рук справа! Я Вам скажу...
- Почекайте! Не забігайте наперед! Як Ви домовлялись стосовно часу і місця зустрічей?
- Патрісія, тобто, Маргарита мені телефонувала і ми домовлялись, коли мені приїжджати. А потім, в аеропорту Петер мене зустрічав і привозив до парку, ну, і... потім назад також відвозив. Я ж лише на один день, на кілька годин приїжджав. Вранці приїхав – ввечері поїхав. І ми весь час з Петером були.
- Аг-га, так, так. Добре... М-м, то коли Ви останнього разу приїздили?
- Та, десь тижнів три тому. Зараз порахую...
- Почекайте! Які три тижні? Принцеса загинула близько місяця тому.
- Вибачте, але ж... Я ж був на церемонії поховання Маргарити!
- Так?! А яким чином Ви на неї потрапили? Ви казали, що попередні рази Вам телефонувала сама принцеса? А хто Вам телефонував останнього разу?
- Я, як тільки дізнався... Ну, Ви розумієте? Як дізнався, одразу зателефонував Петеру і він про все домовився. А потім зустрів мене в аеропорту, відвіз на похорон. Ну, і потім... назад теж.
- Що – теж?
- В аеропорт потім відвіз. Хіба не зрозуміло? – вже нетерпляче повторив Валентин.
- Не нервуйте! Спокійніше. Нам потрібно знати всі тонкощі... Добре. Ви сказали, що Петер, коли Ви йому зателефонували, "про все домовився". З ким і про що він домовився?
- З батьком Маргарити, принцом Олександром.
- Дивно. Хіба Ви до цього були знайомі? Ви ж казали, що зустрічались з принцесою потай?
- Як Вам сказати... Знайомі ми до цього не були.., але познайомились, коли я приїхав на похорон.
- З якої нагоди?! Що між вами могло бути спільного, щоб він Вас запрошував на похорон та ще й знайомився з Вами?
- Так от, я ж і підвожу Вас до найголовнішого! Чого ж я тут? Для того, щоб викрити злодійство графа Едуарда. Я одразу, як почув за катастрофу літака, зрозумів, що це не випадково, що це все підстроєне графом. Тому й приїхав на похорон, аби попередити принца Олександра. Мене ж отруїти хотіли у Варшаві!
- При чому тут Варшава? Про що Ви?
- Ви розумієте, коли я останнього разу приїздив перед катастрофою, то... ну, я ж Вам уже казав, що Маргарита пообіцяла наступного разу познайомити мене з ріднею, а нас, певно, підслуховували і... я міркую, що граф приревнував мене до колишньої жінки, тож і вирішив мене позбутися. Коли я їхав додому, то під час пересадки у Варшавському аеропорту мені у напій підсипали щось, але я вчасно помітив і не став того пити.
- А чому Ви так упевнені, що то була саме отрута і що це якимсь чином пов’язане з графом? Може у Вас якісь інші справи є, через які Ви маєте ворогів?
- Я теж так подумав, але, коли через кілька днів почув про загибель Маргарити, то воно все якось, само по собі, ув’язалось в один ланцюг.
- Як на мій погляд, то ланцюг цей Ваш надто хлюпкий. Нічого конкретного – одні лише підозри. Невже принц Олександр сприйняв Ваші доводи всерйоз? А хто Вас звів з принцом і хто провів до нього?
- Петер, звісно! А хто ж іще?
- Та-ак?! Так... зрозуміло. І цього разу Ви теж приїхали з Петером?
- Так, він зустрічав мене в аеропорту, але потім сталася така пригода, що нам довелось тікати – ледве я до вас дібрався. Я зараз розповім...
- Ні, ми ще дійдемо до цього. Давайте, по черзі. Скажіть мені, будь ласка, а з ким Ви познайомились раніше – з принцесою чи з Петером?
- Та, власне, майже одночасно. Там теж, така історія вийшла – я думав, що він стежить за дівчиною, а виявилось, що він її охоронець. Ми потім так сміялись!
- А як принцеса ставилася до свого охоронця?
- Прекрасно! Це була найближча для неї людина. Та й як могло б бути інакше? Він – чудовий хлопець! Я сам можу це підтвердити... Упевнений, що й Ви зможете у цьому переконатись!
- Ні, дякую. Мене це, якось, мало цікавить... Тобто, як я зрозумів, після знайомства, ви проводили час завжди утрьох і у вас було повне взаєморозуміння?
- Воно то так, але ж, з Маргаритою, на жаль, ми зустрічалися лише тричі. Під час останніх моїх приїздів ми бачились лише з Петером.
- Так, я розумію, яка це для вас обох була втрата.
- Ох, якби Ви тільки бачили, у якому стані був Петер? Та й я – теж, у такому стресовому стані був! У мене, навіть, через це з дружиною були певні неприємності – не змогла вона мене зрозуміти.
- Дійсно, за нормальних обставин це зрозуміти важко. А скажіть ще – Ви казали, що на ваші зустрічі у парку принцеса брала свою дитину. Чим дитина займалась під час ваших зустрічей?
- Віктор? Та йому ж лише два роки! Зустрічались ми у післяобідню пору, то що йому – трохи пограється у траві, попоїсть та й засинає собі у колясці.
- Я зрозумів... То кажете, що за вами там у парку хтось стежив?
- Ви самі кажете, що це лише мої підозри. Але я впевнений, що саме так і було. Інакше, граф не засилав би до Києва свого агента, який погрожував розправою і мені, і моїй сім’ї.
- Так?! А коли це було?
- Та, оце лише з похорону повернувся додому, то майже одразу і почалось. Зателефонував моїй дружині і налякав до смерті, що з дочкою нещастя станеться, якщо я ще раз сюди приїду. Потім підкараулив мене біля дому і теж спочатку погрожував, а потім став пропонувати гроші, так... І зовсім, до речі, не приховував, що приїхав від графа.
- І велику суму Вам пропонували?
- Він лише пропонував поміркувати над цією пропозицією. Я, для вигляду, почав торгуватись, сказав, що мені потрібен час, щоб визначити суму, а сам, чим скоріш, сюди. Сім’ю довелось приховати на час моєї поїздки. До речі, сьогодні в аеропорту якісь особи, теж, певно, від графа, намагались перешкодити мені потрапити до Вас на допит – довелось тікати від них.
- Добре, то Ви не пристали на пропозицію, щоб з Вами розрахувались, і Ви більше сюди не їздили? Ви пішли на такий ризик для себе, для сім’ї і знову прилетіли сюди. Тобто, я так зрозумів, що для Вас дуже важливою є можливість приїжджати сюди і надалі? А перепоною для цього є граф, який цього не хоче допустити? І Ви цю перепону хочете прибрати зі свого шляху?
- Так! Цього негідника треба терміново зупинити і відправити на лаву підсудних!
- Поясніть мені лише, навіщо це все Вам? Навіщо Вам прагнути надалі сюди їздити, незважаючи на те, що ваша "подруга" Патрісія-Маргарита загинула? До кого Ви сюди будете приїжджати і у кого зупинятись – у Петера?
- Що ж, якщо мені не буде де зупинитись, то думаю, що Петер мені не відмовить, щоб зупинитись у нього. Не сумнівайтесь!
- А я і не сумніваюсь... Добре, останнє питання. Ви вважаєте, що у смерті принцеси і у Ваших неприємностях винуватий граф. Які тоді, на Ваш погляд, його мотиви? Навіщо йому було іти на усі ці кримінальні вчинки? Заради чого так ризикувати?
- Як, заради чого?! Заради Вікт... а-а, взагалі, не знаю... Можливо, приревнував Маргариту до мене. Знаєте, що таке – ревнощі? Вони і до вбивства довести можуть. Он, Дездемона теж через це загинула.
- Цікаво, яке відношення до цього має його син? Хіба їм забороняли бачитись? А з Маргаритою граф був розлучений – які вже тут ревнощі?
- Усяке буває. Можливо, він плекав надію, що у них ще все налагодиться, а тут раптом побачив у моїй особі загрозу. Вирішив, що всі його надії ідуть прахом – збісився, втратив контроль над собою... Десь так.
- Сумніваюсь, що він міг побачити у Вас значну загрозу для своїх планів. Щось тут не так. Або Ви мені не все розповіли, або всі ці страшні історії, які я від Вас зараз почув – це якийсь замок, вибудуваний на піску.
- Я розповів Вам усе, що знав і що пережив! Ви розумієте, що зараз і я, і моя сім’я перебувають у великій небезпеці? Якщо Ви зараз не зупините цю небезпечну особу, то він увірує в свою безкарність! Як я зараз повернуся додому і повідомлю своїй дружині і дочці, що нам треба змиритися і жити з постійною загрозою для свого життя, для життя нашої дочки?
- Доки ми в усьому досконально не розберемось, нічого не можу Вам обіцяти. А безпідставно звинувачувати поважну людину ніхто не дозволить. Мені, все ж, здається, що Ваші побоювання значною мірою перебільшені. Звісно, я можу уявити собі, що граф таки попереджував Вас, може й надто суворо, щоб Ви більше не їздили сюди і не шкодили марно його авторитетові і доброму імені. У нас добре ім’я цінується понад усе... Що ж, раджу Вам швидше повертатись додому і найближчим часом не пориватися їздити сюди ще, як би Вам цього не хотілося. А якщо виникне потреба викликати Вас в інтересах слідства, то ми Вас самі викличемо... З приводу Ваших побоювань за сім’ю – ну, що я можу порадити? Переїдьте в інше місто.., придбайте будинок з гарною сигналізацією.., найміть додаткових охоронців, особливо для дочки.
- Дякую за такі корисні поради! Ви мене дуже заспокоїли... Віктора шкода – граф весь час намагався відібрати його у матері. Тепер він візьметься за цю справу з подвоєною енергію. Яке виховання він йому надасть, якщо доб'ється свого?
- Що ж, батько має повне право тепер, коли у нещасної дитини загинула мати, взяти на себе повну відповідальність за виховання сина. Сподіваюсь, що Віктор виросте достойним сином свого батька. Але все це жодним чином Вас не обходить, турбуйтесь краще за своїх власних дітей. Розпишіться, будь-ласка, на сторінках протоколу і я Вас більше не затримую.
Валентин, неуважно проглядаючи сторінки протоколу, з сумом констатував для себе, що місія його видалась невдалою. Всі, ніби-то, "залізні" аргументи і факти, що здавались йому переконливими, наразі не справили на слідчого жодного враження і розсипалися у тексті протоколу ніби картковий будиночок.
- Звичайно, виглядало б значно переконливіше, - подумав Валентин, нервово потираючи шию, - аби слідчий дізнався, хто, насправді, є батьком Віктора, але... але слово є слово, і порушувати його він перед батьком Маргарити не стане. А це означає, що треба розраховувати відтепер лише на себе. Ніхто не захистить ні його самого, ні сім’ю. Щоправда, граф найближчим часом навряд чи піде на якісь ризиковані кроки. А що потім? Може принц Олександр щось порадить, чи зможе більш переконливо поговорити зі слідчим?
З цими думками Валентин підвівся з-за столу, сухо попрощався і нерішучими кроками залишив кабінет. На вулиці біля входу на нього чекала машина Петера. Деякий час постояли. Валентин почав розповідати як добирався сюди і про що питав слідчий, потім неквапом рушили у напрямку маєтку Його Високості.
- Знаєте, а за нами, ув’язався "хвіст", - одразу, лиш рушили, заявив Петер. – Здається, це та сама машина, від якої ми тікали з аеропорту.
- Ну, тепер хай шпигує, - з гіркою посмішкою відповів, озирнувшись назад, Валентин, - я свою справу зробив.
Думками Валентин був зараз повністю сконцентрований на очікуваній зустрічі з Його Високістю, якому він обіцяв повідомити результати допиту у слідчого. А вірніше, навіть і не цим він переймався, а тим – чи дозволять йому побачитись із сином. Останні дні, варто було лиш відволіктись від буремних подій, перед очима одразу вимальовувалось обважніле тільце малюка, що спить у нього на руках. Образ був настільки реальним, що Валентин відчував на згині ліктя важкість теплого, трохи спітнілого тіла, чув його тихе посопування. Згадувалась колискова, яку співав. Ловив себе на тому, що мимоволі мугикає ту мелодію. Що він йому розповість? Про що запитає? Валентин настільки заглибився у ці роздуми, що не помітив як машина загальмувала.
- Валентине! Нас, здається, хоче затримати поліція, - пробудив його до свідомості стривожений голос Петера.
- А що, ми хіба перевищили швидкість? – нахилився усім тілом уперед Валентин, визираючи крізь скло у бік поліцейської машини, що перетнула їм шлях.
Почекали здивовано, доки до них підійде полісмен. Петер відчинив вікно.
- Добрий день! Ми щось порушили?
- Я попрошу показати мені Ваші документи. І Вашого супутника – також.
Петер з Валентином запитливо подивились одне на одного, трохи погомоніли і передали свої документи поліцейському. Потяглися довгі секунди втомливого чекання, доки невисокий на зріст вусань вивчав папери. Нарешті, підняв очі і прискіпливо подивився спочатку на одного, потім на іншого. Простягнув Петерові його документи.
- Пане Колін, Вас я більше не затримую – можете їхати далі. А Вас, пане Стерновий, попрошу проїхати з нами до відділку для з’ясування певних обставин.
- У чому справа?! Що сталось? За що? – ще за інерцією заволали обоє пасажирів, хоча почали вже здогадуватись, що, якимсь чином, це пов’язано з подіями в аеропорту.
- Поїхали з нами – Вам усе пояснять, - рішучий тон полісмена не давав приводу для подальших сперечань.
У Валентина з’явилось внутрішнє передчуття чогось негарного, що невпинно насувалось і могло затримати його зустріч з сином. Цю несподівану перепону на шляху до Віктора треба було якнайшвидше проминути, тому, трохи затримавшись у першу мить, він різко пришвидшив свої рухи і майже побіг до поліцейської машини.
- Валентине, я поїду за Вами слідом і почекаю біля відділку, - гукнув навздогін Петер, трохи здивований такою готовністю супутника іти назустріч неприємностям – можливо, чималим.
Передчуття виявились немарними – у поліцейському відділку Валентина ознайомили із заявою, зробленою постраждалим в аеропорту, в якій вказувалось на номер машини Петера і прикмети Валентина як людини, що "вчинила замах на здоров’я ні в чому не винної людини та втекла з місця злочину". Потім провели процедуру впізнання його другим типом, який гнався за ними на машині.
Загалом, картина складалась досить небезпечною для Валентина – як не намагався він довести, що лише оборонявся, а не нападав. Щоправда, коли Петер, запрошений за вимогою Валентина в якості свідка, підтвердив, що той не нападав перший, тональність звинувачень трохи пом’якшилась, але ж, від факту побиття людини нікуди не дінешся.
Валентин із жахом зрозумів, що вляпався в історію капітально, і на швидке звільнення розраховувати нема чого. Тут уже не йшлося про зустріч з сином – хоча б з країни цієї вирватись і додому повернутись без гучного скандалу. Так – ще й з Комітету можна "вилетіти", а то – й, взагалі, з держслужби назавжди.
Валентин сидів уже під вартою в камері і згадував події останнього місяця. - Все якось пішло шкереберть: тільки-но уник смерті у Варшаві, як загинула Маргарита, потім – розлад у сім’ї, похорон, погрози розправи від графа, бійка в аеропорту і от, нарешті, все це закінчується тюремними нарами. А які наслідки? Невідомо... Просто якийсь жахливий калейдоскоп неприємностей. За що? Чим я так Господа прогнівив?
Між тим, Петер не втрачав часу і поїхав сповістити Його Високість щодо халепи, у яку вскочив Валентин. Він розумів, що ця історія може зачепити інтереси принца Олександра, і що той буде намагатись її зам’яти. Дійсно, Петер не помилився – Його Високість дуже стурбувався, нервово розпитував про всі подробиці і щоразу повторював: "Щось треба робити".
Було цілком зрозуміло, що за усім цим стоїть граф Едуард, і саме від нього зараз залежить, за яким сценарієм будуть розгортатись подальші події. Тож принц вирішив зателефонувати, у першу чергу, саме до йому.
Граф ніби чекав цього дзвінка, бо на всі запитання відповідав не замислюючись, заздалегідь підготовленими фразами – ввічливими, та зовсім неінформативними. Нарешті, усе це набридло і принц Олександр з неприхованим роздратуванням запитав відверто:
- Графе, я чудово розумію, що провокацію в аеропорту влаштували Ваші люди. Скажіть мені прямо – чого Ви домагаєтесь?
- Ваше Високосте, ну навіщо мені потрібно влаштовувати якісь провокації? Це нижче моєї гідності. Мої люди, які лише хотіли поговорити з тим негідником і умовити його не приїжджати сюди, зазнали нічим не спровокованого і зухвалого нападу. Це зафіксовано у всіх поліцейських протоколах. А щодо того, які у мене інтереси, то, з Вашого дозволу, висловлю їх: по-перше, мені потрібен мій син і, по-друге, я б хотів, щоб цей росіянин, Валентин, не з’являвся тут більше ніколи. Мені боляче спостерігати, як цей підозрілий тип постійно крутиться навколо мого сина, як його приймають майже офіційно у Вашому домі. Це викликає скандальний інтерес з боку бульварної преси, вже починають поширюватись якісь брудні плітки з цього приводу. Навіщо це і кому від цього користь? Сподіваюсь, що – нікому... Ми, якщо Ваша ласка, могли б домовитись: мої люди забирають з поліції свої заяви щодо нападу з боку Валентина, а він більше ніколи не з’являється на території нашої країни. Як це гарантувати? Дуже просто – він висилається з країни і позбавляється візи для подальшого в’їзду. Якщо ми домовимось, то, сподіваюсь, уже завтра справу буде тихо закрито і ніхто ні про що не дізнається.
- Та-ак, графе... бачу, Ви все гарно спланували, обміркували. У Вас просто талант на такі дільця.
- То як, Ваше Високосте, ми домовились?
- На жаль, я, за цих обставин, не маю іншого вибору... А Ви не боїтесь, що Ваша сьогоднішня маленька перемога може виявитись пірровою?
- Вибачаюсь, але я так далеко наперед не загадую. Звик більше жити днем сьогоднішнім. Арештанта завтра звільнять і, сподіваюсь, Ви не будете перешкоджати його виїзду з країни раз і назавжди?
З огидою поклавши слухавку, принц піднявся з-за столу і підійшов до вікна, продовжуючи обмірковувати розмову з графом. Мовчки дискутував з ним, знаходячи щоразу кращі аргументи і фрази. Жаль було, що розмова закінчилась і не можна було "прокрутити плівку назад". Та що тепер за це думати? Треба негайно з’ясувати, чим закінчилась розмова слідчого з Валентином. Усе ж, щоб трохи заспокоїтись, підійшов до столика з напоями, хлюпнув до келиха трохи коньяку і, поглядаючи крізь вікно у сіре передвечір’я саду, неквапливо випив золотавий напій. І лише після цього зателефонував слідчому.
З перших слів розмови, однак, стало зрозуміло, що значних сподівань від слідчого чекати нема чого. Свідчення Валентина не справили на нього якогось враження.
- Ваше Високосте, розумієте – нічого конкретного від нього я не почув. Якісь підозри, бездоказові звинувачення. Таке враження, що він не все розповідає, щось приховує і про свою незрозумілу "дружбу" з Вашою дочкою, і про свої стосунки з Петером Коліном, які викликають певні питання.
- А які саме питання? Я не розумію. І яке це має відношення до розслідування причин катастрофи?
- На жаль, в інтересах слідства я більше не можу розповідати Вам якихсь подробиць. Вибачте.
- Ні, я жодним чином не хочу впливати на хід слідства, але мені здається, що свідчення Валентина заслуговують на більшу увагу. До речі, Ви знаєте, де він зараз знаходиться? Його було заарештовано, лише він встиг поїхати від Вас. І зараз він сидить у камері із звинуваченням у нападі на людей, що є провокаторами, спеціально підісланими графом.
- Дозвольте запитати, Ваше Високосте, звідки Вам про це відомо?
- Граф сам мені у цьому зізнався. Його мета – щоб Валентина вислали з країни і він ніколи тут більше не з’являвся. Він боїться Валентина як свідка! Чому? Тут є питання, над якими треба було б замислитись.
- Ви можете зробити з цього приводу письмову заяву?
- Звісно, ні! Розмова з графом була наодинці. І я чудово розумію, що він, у разі чого, відмовиться від своїх слів.
- Що ж, у такому разі я, на жаль, не маю права зважати на те, що зараз від Вас почув.
***
Легка вранішня мряка, що лахміттям стелилась понад землею, обіцяла ясний день. Пізня осінь вступала у свої права, і на темно-сірих вологих деревах лише де-не-де жовтіли останні вартові листопаду. У повітрі вже відчувалось морозне дихання зими, що несміливо кинула на дахи і траву перші іскристі мазки паморозі. Зі сходу понад землею, з-за обрію, якого ще було не вгледіти, крізь коло рожевої мряки вже сміливо проривався жовтий диск сонця. Валентин їхав у поліцейській машині у бік аеропорту і подумки прощався назавжди з цією країною, що подарувала йому стільки щастя, скільки й принесла горя: подарувала і відібрала сина, подарувала і відібрала жінку, яка могла стати і не стала його долею. На яких терезах зважити, чого було більше: добра чи зла? Чи могло б усе це скластися інакше, краще – зумій він якимсь чином переграти все, що сталось, знову? Чи спрацював би "ефект метелика"?
За вікном машини пропливали передмістя столиці. Валентин дивився на них якось відчужено, ніби вириваючи їх зі свого серця, відчуваючи, що вже ніколи більше не побачить цих охайних будиночків, які виринали із іскристого туманного світла і за мить зникали позаду. І раптом, із цього яскравого мороку проглянуло обличчя Віктора та й зависло у повітрі невловимим подихом. Валентина до болю пронизало розуміння того, що втратив він сина назавжди, що залишиться він відтепер лише у пам’яті, з кожним роком втрачаючи реальність дорогих серцю рис. Відчуття гіркої образи невідомо на кого настільки переповнило зацьковану подіями останніх днів душу, що дві переривисті пекучі доріжки сліз стали надто слабкою втіхою і не принесли жаданого полегшення... – Пробач і прощавай! Тебе я більше не побачу! – чомусь приклеїлись звуковим супроводженням до думок, що, ніби циркові коні, долали коло за колом і в аеропорту, і у літаку, і дорогою з Борисполя.
ID:
484258
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.03.2014 02:32:28
© дата внесення змiн: 08.03.2014 02:32:28
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
