Глава Х
Пройшло майже три роки. Того не по-травневому спекотного дня, коли Валентин тільки-но повернувся з чергового відрядження і з’явився на роботі, Патрісія раптом знову зателефонувала...
Не можна сказати, щоб Валентин зовсім викинув із серця згадку про цю далеку фантомну дівчину. Іноді, у хвилини ностальгічного настрою, коли перед очима із світлим сумом проявлялись і тихо відходили різні клаптики минулого, починаючи від часів шкільного дитинства, студентської юності, роботи в інституті, перших романтичних пригод, так само неодноразово підступала і тужлива згадка про казковий вечір у місті N, що з плином часу вже видавалась якоюсь майже нереальною і неповторною. Розумів, що доля тоді подарувала йому казку, що швидко минула, і такою їй і судилося залишитись у спогадах, щоб скрашувати невиразну буденність його подальшого життєвого шляху. Але життя наше є набагато складнішим, і ловить воно нас на свого гачка саме тої миті, коли найбільше розслабляємось і найменше того чекаємо. А підчепивши, веде і веде за собою, як би ми не пручались, доки не підважить своєю великою підсакою. І мало кому у такій ситуації усміхається вдача, аби відшукати той єдиний шанс з тисячі, що дає можливість у останню мить перед відомим своєю безнадійністю фіналом, вислизнути з гачка і пірнути назад до спокійних морських глибин безтурботної волі.
Для Валентина цей дзвінок пролунав як відлуння далекого минулого, що сталося ніби не три, а тридцять три роки тому. Як не переживав він тоді, коли Патрісія кинула слухавку, як не чекав ще одного дзвінка у наступні дні, все ж тоді мимоволі відчував і внутрішнє полегшення від виходу з того глухого кута, до якого його заганяла необхідність вибору між двома жінками. На емоційному рівні його, звісно, набагато більше приваблювала Патрісія – нове і свіже почуття до привабливої молодої дівчини. Але, з прагматичної точки зору, розумів, що з тихої і комфортної сімейної гавані кидатись у буремні хвилі невідомих пригод не раціонально і ризиковано: можна втратити те, що мав, а взамін нічого гарного не отримати.
Коли Валентин почув знайомий і водночас забутий голос Патрісії, знову пережив змішані почуття щенячої радості і передекзаменаційної тривоги. Чого чекати від розмови з цією дивною жар-птицею, що колись залишила йому на згадку одну з своїх пір’їнок? Страшенно скучив за нею і водночас боявся, боявся і жадав...
- Валентине, ти чуєш мене? Ти можеш поговорити зі мною? Хочеш?.. Не знаю, з чого почати, щоб ти зрозумів... Це важко... Як сказати... Я намагалась, намагалась забути про тебе... і-і – не змогла. У мене у вухах постійно звучав твій голос. Не могла я забути той наш вечір, хоча за ці роки...ой, стільки всього сталося в моєму житті! А ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, Валентине? Скажи, не мовчи!
- Так, Патрісіє, дорога! Мені було так шкода, коли ти перервала нашу розмову! Сподівався, що ти заспокоїшся і ще зателефонуєш. Чекав на твого дзвінка. Дуже жалкував, що не мав змоги тобі зателефонувати. Як ти жила ці роки? Як у тебе справи?
- Я так рада, що можу тебе почути! Мені тебе не вистачало. Мабуть, всі мої проблеми саме через це. Як я жила?... Та-а, по-всякому. Встигла і одружитись і розлучитись. Правда, одружилась не я сама – мене одружили. Одружили з чоловіком набагато старшим, який погодився врятувати честь вагітної дівчини – з вигодою для себе, природно. Зрозуміло, що ніякої любові між нами не було. Я його не любила за його корисливість, а він мене – за те приниження, на яке він свідомо пішов, виховуючи чужу дитину.
- Як!? То ти народила дитину? Це... т-так... Це так – невже ти відважилась на таке!? А хто, хто народився?
- Хлопчик народився. Я його Віктором назвала. У січні йому два роки виповнилось. Едуард, мій чоловік, брюнет – вони зовсім не схожі. За це він Віктора тихо зневажав. Однак, це не завадило Едуарду при розлученні домагатися, щоб сина залишили з ним.
- Навіщо!? А хто взагалі домагався розлучення? Чому ви розлучились?
- Чому розлучились? А хіба незрозуміло? Чужі ми були, чужі з самого початку. Я не схотіла далі з ним жити. І не стільки через себе, скільки заради сина. Жодного батьківського піклування з боку Едуарда я не бачила, тільки одне презирство до Віктора. Не змогла я далі цього витримувати. Розлучились..., але чого це мені коштувало?! З батьками у мене повний розлад – вони були страшенно проти.
- Чому? Хіба вони не знали про ваші сімейні негаразди?
- Знали, але... Ну-у, загалом..., це важко тобі пояснити. Небажання розголосу, скандальної ситуації, щоб про це всі говорили, ну і – все таке...
- Дивно. Щодня у нас тисячі людей розлучаються – нікого це особливо не обходить і не зачіпає. Я думав, що у вас на Заході до цього ставляться простіше. Хіба не так?
- Я ж кажу – не можу я тобі всього розповісти. Тут є певні тонкощі. Не будемо про це зараз. Я з іншої причини вирішила тобі зателефонувати, хоча довго вагалась. Якось навалилось на мене все – займаюсь тільки дитиною, з батьками майже не спілкуюсь, нікуди не ходжу, та й особливого бажання не маю давати їжу для різних пліток за своєю спиною. Так самотньо останнім часом – навіть поговорити відверто нема з ким. Скажи, ти міг би приїхати до мене хоча б на два-три дні?
- Як приїхати!? Яким чином?
- Я розумію, що це, можливо, виглядає нерозумно з мого боку. Ти не думай, не збираюсь я вже сьогодні ставити тебе перед вибором, як три роки тому. У тебе сім’я, дитина. Не знаю, які у тебе стосунки з дружиною, але зараз я умовляти тебе не збираюсь. У мене з сином своя сім’я – у тебе своя. Певно, не склалась у нас доля бути разом. Просто так приїжджай! Можеш нікому нічого не говорити і не пояснювати. Приїжджай хоча б заради того, щоб побачити свого сина. Хіба це тебе не хвилює?
- Так, так! Я дуже хочу з вами побачитись, але ж ти не розумієш! Тут є багато проблем. Це ж не просто так – взяв і приїхав. Ти кажеш – нікому нічого не говори. Але ж доведеться. По-перше, начальству на роботі, щоб відпустило мене на кілька днів. А я працюю в державній установі – це не так просто. Тут потрібні якісь вагомі аргументи. Я міг би щось видумати, але над цим треба ще поміркувати. По-друге, дружині теж треба щось сказати таке, щоб не викликало підозри. Але й це – не така велика проблема. Головне – де мені взяти такі кошти, щоб приїхати? Чесно кажучи, не самі кращі часи зараз у нашій країні – ледве на продукти вистачає від зарплати до зарплати. А тут треба не менше тисячі доларів на поїздку – у мене немає можливості десь дістати такі кошти. І їх же потім ще й повернути треба буде. Фантастика якась!
- З приводу коштів можеш не турбуватись – спробуй десь позичити гроші на дорогу сюди. Приїдеш – я тобі поверну, а квиток додому сама придбаю. Не турбуйся! Я достатньо забезпечена особа, щоб ти знав!
- Патрісіє!... Хоча знаєш – я завжди трохи сумнівався, що ти, насправді, -Патрісія. Скажи, нарешті, хто ти? Скільки вже можна ховати себе під темною вуаллю загадковості? Врешті решт, ми вже сина спільного маємо, а я й досі не знаю, хто його мати. Ні адреси, ні телефону, ні імені справжнього! Яким іменем тебе син називає?
- Мамою він мене називає... То як, хочеш приїхати? Приїдеш? Так, чи ні?
- Ну, в будь-якому разі, буду намагатись це зробити. М-м... Зараз шукатиму, у кого позичити кошти, а потім спробую умовити начальство дати мені два-три дні за свій рахунок, візу буду оформляти. Але ж, для оформлення візи треба буде вказати, до кого я їду, а може й виклик мати від тебе. Знову ж таки, як я тобі зможу повідомити, що вирішив всі ці питання? Ти знову уникаєш відвертості. Як тебе шукати?
- Будь-ласка, не тисни на мене. Пам’ятаєш – як у Біблії?: “Забагато знань – забагато скорботи”. Не вимагай від мене зараз більшого, ніж те, що я сама хотіла б тобі сказати. Колись ти мене сам зрозумієш і вибачиш. А з приводу візи і виклику – не турбуйся. Підійдеш у посольство, здаси документи і тобі все оформлять. Як отримаєш візу, то я тобі сама зателефоную. Тоді й домовимось, як тебе зустріти, коли ти приїдеш.
- Дивно. Так у тебе все просто, ніби й проблем жодних немає з посольством. У тебе що, якісь родичі чи знайомі є у дипломатичних колах?
- Який ти здогадливий! Таки є... То я сподіваюсь, що ти виконаєш свою обіцянку? Буду чекати на нашу зустріч. Ну що, до побачення?
- Так... До зустрічі!
...Валентин, захоплений зненацька телефонним дзвінком і розмовою з Патрісією, не одразу прийшов до тями. Минув ще деякий час, доки він усвідомив те, що сталося, і важко замислився: – Невже у мене є син? Десь там, за три дев’ять земель, від незнайомої жінки. Що тепер буде? Початок “Осіннього марафону”? Як тепер мені розірватись? Однією поїздкою, певен, не обійдеться. Син є син, і я захочу бачитись з ним потім ще й ще. Та й з його матір’ю – теж. А тут? Приховувати все? І скільки часу це буде тривати? Рано чи пізно все може вийти на поверхню й розвалити вщент заведений порядок речей, який вибудовувався стільки років. Чи готовий я до цього?
Усе ж, Валентин вирішив не відступати від даної обіцянки і спробувати хоч раз вирватись і побачитись з сином і Патрісією. Повинен же він, нарешті, розвіяти завісу невизначеності і дізнатись – хто вона, де і чим живе? Грошей, що у нього були, явно не вистачало для поїздки, тож довелось оббігти знайомих і нашкребти необхідну суму. З начальником управління Петрицьким зміг домовитись щодо двох днів у четвер і п’ятницю задля поїздки до хворого родича в інше місто. Міг би, в принципі, запланувати поїздку і на вихідні, але як пояснити дружині - що можна робити у відрядженні в неділю? І, нарешті, через кілька днів пішов до посольства Вестландії. Там на нього вже чекали, повідомивши, що йому прийшов виклик від якогось Петера Коліна. Швидко оформили документи, тим більше, що він уже був у цій країні в службовому відрядженні.
Та саме складне, з огляду на моральні копирсання, довелося пережити, кажучи дружині, що їде у відрядження за кордон. Ніби й раніше неодноразово кривив душею перед жінкою, пустившись у чергову романтичну пригоду, а ж цього разу це далось надто важко. Боявся почервоніти і відвести погляд, або ж зрадницьки тремтячим голосом видати себе. Навіть у кріслі літака, вдивляючись у безкраї снігові кучугури хмар, мимоволі холодів, згадуючи, час від часу, мить розставання з сім’єю. А думки, між тим, все більше поринали у майбутню, вже не далеку зустріч з маленьким Віктором і тією нерозгаданою дивною дівчиною, що заради цього малюка пішла на такі ускладнення у своєму житті...
***
До столиці Вестландії, зважаючи на пересадку у Варшаві, Валентин дістався
під вечір. В аеропорту, як і було домовлено, його зустрів водій від Патрісії. День видався похмурий, потроху накрапав дрібний теплий дощик. Валентинові кортіло скоріше побачитись з Патрісією і Віктором, однак, водій, замість цього, відвіз його до готелю і сказав, що завтра після сніданку заїде за ним, щоб повезти на побачення. – Знову починаються якісь таємничі фокуси, - подумав Віктор незадоволено, - невже не можна без цього? А може я чогось не встиг розгледіти в ній? Може вона непомітно трохи не сповна розуму?.. Ні, не може бути! А якщо вона пов’язана з якимись мафіозними структурами і вимушена приховувати своє справжнє ім’я? Чи – з розвідслужбами?
У якийсь момент навіть промайнула дика думка – а може вся історія з сином взагалі є вигаданою, для того, щоб заманити його сюди і втягнути у темні справи? А Патрісія – це, насправді, сучасна Мата Харі? Однак, засинав він уже, відкинувши всі негарні думки, бо над усім превалювало єдине бажання якнайшвидше побачитись з дитиною…
Вранці, нашвидкуруч поснідавши в кав’ярні готелю, Валентин вийшов на вулицю. Піднесено-тривожному настрою додало мажорності весняне сонечко. За ніч дощові хмари відлетіли кудись у напрямку його рідної України. Асфальт уже встиг підсохнути, але ще трохи парував. Будинки і дерева ще не покрилися бляклим міським пилом і виглядали як умиті. Не минуло й п’яти хвилин, як біля Валентина зупинилась машина з учорашнім водієм. Дорогою Валентин намагався його розговорити, вивідати щось, але марно – розмова не склалась. Напевне, від Патрісії були отримані певні інструкції.
Чергова несподіванка чекала, коли машина, нарешті, зупинилась. Валентин марно оглядався навкруги, намагаючись побачити поблизу хоч якийсь будинок, в якому б могла жити Патрісія. Водій вже відчинив дверцята і сказав, що вони приїхали, а Валентин не міг зрозуміти, що їм робити біля входу в якийсь тінистий і малолюдний парк. Сумніви у тому, чи не дурень він, що погодився на цю підозрілу поїздку, знову скалкою почали проникати у серце. Все ж, внутрішнє почуття, що притаманне чоловічій натурі, небажання показати себе боягузом, вело його, попри сумніви, все далі і далі слідом за водієм. Той прямував по-весняному свіжозеленими, сповненими пташиного щебету, парковими алеями рішуче, чітко впевнений у тому, куди треба іти. Нарешті, однією з відгалужених алей вони вийшли до поодинокої альтанки. Там на нього вже чекала Патрісія разом з дитиною на колінах. Цього разу вона теж була просто одягнена і в затемнених, хоча й не таких темних, як минулого разу, окулярах. Водій, не дійшовши до альтанки, повернув назад, залишивши їх наодинці.
- Валентине! Як ти? Просто не вірю! Невже ми знову зустрілись?! Що ж ти зупинився і мовчиш?
- Дорога! Для мене це таке потрясіння! Я так хвилююсь. Мені важко знайти якісь слова – сказати, що я відчуваю. Я не знаю, як тебе привітати, як назвати… Це – Віктор, мій син? Важко це одразу осягнути.
Валентин наблизився до Патрісії і трохи незграбно, ніби соромлячись невідомої реакції, обійняв її. Хлопчик при цьому щільно притиснувся до матері, обійнявши за шию і злякано сховавши обличчя за її плече.
- Вікторе, маленький мій! Не бійся – це добрий дядя. Його звуть Валентин. Познайомся з ним, скажи йому як тебе звати. Ну, повернись, не бійся!.. Ні, соромиться поки що. Нічого, хай трохи звикне. Сідай, розкажи, як доїхав, як жив ці роки? Розповідай!
Валентин розчулено тримав руку Патрісії і вони так і присіли на лавку разом, не відводячи одне від одного очей. Страшенно хотів доторкнутись до хлопчика, але зупиняв себе, розуміючи як той наляканий цим чужим дядьком, що обнімав його маму – ще заплаче. Хотів щось сказати і не знав, розгублений, з чого почати і що говорити. Це високоемоційне мовчання розтяглося на кілька секунд… і в цю мить за кілька метрів з-за дерев різко долинув тріск зламаної під ногою гілки, від якого Валентин нервово здригнувся. Обернувся… і раптом побачив його. Помилки не могло бути – він добре запам’ятав це обличчя, хоча і пройшло три роки. Одразу якесь негарне передчуття небезпеки холодною гадюкою заповзло у груди. Згадав той день знайомства з Патрісією, яке буває тільки у кіно. Згадав вулицю, якою йшов у місті N, згадав і того підозрілого типа, що слідкував за Патрісією. Це був він, точно він! Як цей тип опинився тут? Що це означає і до якої небезпеки може привести?
- Патрісіє, дивись! Це він, знову він! Той тип, що за тобою стежив тоді, три роки тому. Що йому від нас треба?!
- Заспокойся! – раптом з посмішкою сказала жінка. - Це ж мій охоронець, Петер Колін. До речі, це саме за його запрошенням ти сюди приїхав.
- Як охоронець?! Нічого не розумію. А чого ж ти тоді погодилась разом зі мною від нього втікати?
- Ти так кумедно до мене підійшов і почав переконувати, що за мною йде шпигун, що мені захотілось тобі підіграти. Гарна пригода з цього вийшла, хіба ні?
- Га-а-арна пригода – довжиною в три роки. Важко подібну придумати, а розказати комусь – не повірять... То це – твій охоронець? Що ти за особа така, що боїшся без охоронця ходити? Якась крута бізнес-леді чи дочка магната?
- Може й так, а може й ні. Дізнаєшся... з часом.
- А що ж було з цим бідним Петером тоді, коли він загубив твій слід? Не жаль тобі його було? Уявляю, який стрес у нього був у той момент, коли ти зникла, і він відчув себе роззявою, який може залишитись безробітним.
- Ти трохи наївно розмірковуєш, - розсміялась Патрісія. – Невже ти думаєш, що Петер, з його досвідом, міг би мене так просто загубити? Просто я йому подала один з відомих нам двом знаків, і він перейшов на дальню дистанцію спостереження. Ти не міг би його помітити, але жодної секунди він не втрачав мене з поля свого зору.
- Як?! І в готелі теж?
- Ну, це ти вже занадто, - засміялась Патрісія. – Він же прекрасно розумів, що я не буду в готелі десь там стрибати через вікна і тікати в невідомому напрямку. Почекав нас біля входу.
- А коли ти на потяг скочила майже перед відходом? За тобою більше ніхто вже до вагона не заходив.
- Та він спокійнісінько зайшов до іншого вагона, а потім пройшов у мій, коли ми вже від’їхали. Тому я й не схотіла, щоб ти мене супроводжував до столиці. Вибач, якщо тебе це образило.
- М-да... Хто б міг уявити?.. А ти, я бачу, не така вже проста жіночка, як я це собі уявляв. Ну, і що ж ти потім пояснювала своєму охоронцю? Що він подумав?
- А що йому потрібно особливо пояснювати? Його робота – охороняти мене, і він ніколи не ставить зайвих питань. Нічого, Петер вже звик до мого характеру і моїх вибриків. А характер у мене ще той, щоб ти знав! Сама іноді лякаюсь своїх вчинків, але... це вже потім, а коли кидаюсь у вир чергової пригоди, то мало замислююсь над її наслідками. Така вже в мене авантюрна вдача – довге перебування у трясовині невиразних буднів якось... швидко починає гнітити. От тоді й виникає бажання зірватися з місця і поїхати кудись інкогніто, або влаштувати щось екстремальне. У таких випадках мій вірний Петер завжди зі мною, куди б я не поїхала... До речі, я захоплююсь стрибками з парашутом і навіть зараз іноді їжджу на літовище. Щоправда, після народження сина доводиться себе переборювати і більшу частину часу проводити з ним вдома.
- То ти шкодуєш за тими часами, коли могла пурхати вільною пташкою?
- Ні про що я не шкодую! Життя складається з певних етапів, от я і перейшла з одного етапу до іншого – закономірно, тому й шкодувати не треба. Просто, коли в мене ще були нормальні стосунки з батьками, та й Едуард – яка не яка, а все ж жива людина, то якось було не так тоскно і самотньо.
- А де ти живеш? З батьками, чи окремо?
- Після того, як я розлучилась з Едуардом, я повернулась до батьків, але живу в іншому крилі будинку, то ми бачимось доволі рідко. Все ж, я не хотіла запрошувати тебе додому, що б не викликати непотрібних пліток і розпитувань.
- Так, я це зрозумів. А Петер? Водій?
- Ні, що ти! Я їх знаю багато років і можу довірити будь-який мій секрет.
Валентин почав розповідати про своє життя за роки, що минули. Минуло вже з півгодини від моменту їхньої зустрічі. Упродовж розмови маленький Віктор потроху почав призвичаюватись до незнайомця, розвернувся до нього обличчям, всівшись на колінах матері. Нарешті Валентин зміг уважніше розгледіти хлопчика. Без сумніву, це була його кров. Не загострені витягнуті скандинавоподібні риси, а заокруглене з трохи розляпистим носом слов’янське обличчя, в якому явно проглядалися Валентинові риси. Минуло ще трохи часу і Віктор дав потримати Валентинові свою руку, хоча піти на руки ще побоявся. Спустився з колін матері і вискочив з альтанки на траву.
- Вікторе! Не йди далеко, гуляй тут поблизу!
- Добре, мамо! Бачиш, коник стрибає? Ха-ха!
Валентин з Патрісією деякий час, посміхаючись, спостерігали, як син марно намагається ногою наступити на чергового коника і заливається сміхом після його раптового стрибка. Найважливіше, про що можна було розповісти, було вже обговорено. Розмови непомітно перейшли до легких, мало до чого зобов’язуючих коментарів на різну побутову тематику та веселих епізодів Вікторового дитинства.
Валентина тягнуло підсісти до Патрісії ближче, притиснутись боком, обійняти рукою, але якась невидима стіна трьохрічного віддалення стояла між ними. Можливо, сама Патрісія своїм незалежним виглядом, за яким проглядалась якась внутрішня напруженість, гіпнотичним чином скувала його м’язи і не давала свободи рухам. Чисто по-людськи Патрісія, певно, давно зрозуміла і пробачила Валентина за те, що він тоді залишився з сім’єю, та чи могла вона як жінка прийняти це серцем?..
Сонце вже піднялось у височінь до легких білих хмарок і через густе листя дерев заплямувало яскравими зайчиками зелені, не по-нашому охайно доглянуті трави. Від землі потягнуло паркою полудневою вологістю, що відрізняє весняну спеку від літньої. Монотонний дзвін комах, що майже забивав далеке відлуння негамірливого шосе, навіював дрімотне розслаблення.
Віктор спочатку притих, розглядаючи щось на землі серед трави, а потім мовчки повернувся в альтанку і притулився голівкою до маминого коліна. Патрісія, побачивши, що сина хилить до сну, вирішила все ж нашвидкуруч погодувати його. Доки вона дістала і відкрила барвисту банку з якоюсь жовтуватою сумішшю. Валентин посадовив Віктора собі на коліна і, лагідно посміхаючись та промовляючи кучеряву нісенітницю, пестив долонею по голівці.
Нарешті Патрісія погодувала дитину і зібралась покласти спати до коляски-сидушки, що стояла за альтанкою, та хлопчик закапризував і довелось залишити його на руках. Через пару хвилин Валентин попрохав передати йому напівсонного Віктора, взяв на руки і притиснув. Від дитячого тіла крізь сорочку невидимим струмом відчув тепло, від якого від грудей до ніг побігли мурахи, що аж очі заплющив. Хлопчик ще не заснув і час від часу на хвильку розплющував обважнілі повіки. Тоді Валентин, погойдуючи сина, тихо і протяжно заспівав невигадливу колискову пісеньку:
Місяць над річкою, зорі ряснí;
Спи, каченя, де левада квітчаста.
Ніжно прикриють тебе уві сні
Мамині крильця і мамина ласка.
Віє теплом у садку навесні;
Спи, кошеня, моє рідне смугасте.
Ніжно пригорнуть тебе уві сні
Мамині лапки і мамина ласка.
Спи, моя крихітко. Очі ясні
Вічками вкрий і лети в свою казку.
Ніжно зігріють тебе уві сні
Мамині руки і мамина ласка.
Хлопчик спочатку дослухався до мелодії звуків незнайомої йому мови, та поступово голівка його відкинулась, відкривши рожеве вушко, що до того було притиснуте до Валентинової руки, з приклеєними до розпашілої щоки вологими волосками. Носик, на якому виступили ледь помітні крапельки поту, рівномірно посапував. Патрісія хотіла перекласти сина до коляски, та Валентин попрохав потримати його ще трохи. Сказав, що Віктор не зовсім заснув і може прокинутись, насправді ж, просто не хотів випускати його з рук. Однак, хвилин за десять таки тихенько піднявся і відніс його до коляски, після чого повернувся до альтанки.
- Нарешті, заснув. Він, взагалі, спокійно спить? Вночі спати дає?
- Зараз вже нормально. А от перші півроку – ночами концерти давав. Це було.
- А Едуард, що – не допомагав?
- Не зрозуміла – що ти маєш на увазі?
- Ну-у, вставати ночами.
- Як це? А прислуга для чого? Тобто... е-е, няня у нас була найнята допомагати. От вона, переважно, вставала пелюшки міняти, а... коли вже годувати, то я теж вставала.
- Я, все ж, весь час ловлю себе на думці, що зовсім тебе не знаю – як ти живеш, як жила ці роки? Суцільна загадка.
- А хто ж тобі винуватий? Все могло бути інакше, якби ти тоді до мене приїхав. І довідався б тоді прекрасно і про те, як я жила до тебе, і з ріднею б моєю, з батьками гарно познайомився, а вони в мене досить цікаві люди, особливо - дідусь. І всі ці роки, про які ти питаєш, ми могли прожити разом... Так – все могло б бути інакше...
- Патрісіє, не ятри моє серце! Я опинився на такому роздоріжжі, що важко собі уявити. Не стану приховувати, мене до тебе дуже тягнуло, хоч і провели ми з тобою разом лише один вечір. Але ти ж знаєш, що я тоді не міг піти на такий крок – у мене самого була маленька дочка. Та й розлучитись водночас з дружиною, з якою було прожито багато років, теж не так просто. Мені здавалось, що ти мене зрозуміла.
- Так, але пам’ятаєш, що ти тоді сказав? Сказав: “Дай мені два-три роки, доки дочка трохи не підросте”.
- Пам’ятаю, чого ж. Знаєш, тоді я був настільки спантеличений, що ніяк не міг прийти до тями. Мною в той момент керувала не стільки розсудливість, скільки емоції. Здавалось, що мине кілька років, дочка підросте і тоді мені легше буде прийняти якесь радикальне рішення. Та, як кажуть у нас: “Малі діти – малі клопоти, великі діти – великі клопоти.” Чесно кажучи, зараз мені було б ще важче піти на такий крок, ніж тоді. Отак – водночас кинути все – сім’ю, друзів, знайомих, роботу, рідне місто, і зірватись у невідому для мене країну, де я нікого не знаю. Будь мені 22 роки, а не 42, певно, я б так не вагався.
- Чому ти кажеш, що нікого не знаєш? А твій син, а я?
- А хто – ти, Патрісіє? Чарівна моя незнайомко – що я знаю про тебе? До кого я піду, покинувши свою дружину і дочку? Зрозумій і мене теж – як на таке зважитись?
- Поки що я зрозуміла лише одне – ти просто зовсім мене не любиш. Ми чужі тобі, інакше такі питання тебе б хвилювали у останню чергу. Якби в тебе було хоч якесь почуття до мене, то тебе тягнуло б сюди, і ти хотів би завжди бути поряд зі мною лише тому, що я існую на цьому світі, незалежно від того, хто я і чим займаюсь.
- Навіщо ти таке кажеш?! Якби ви з Віктором були мені байдужі, то хіба я примчав би сюди з України і хіба сидів би зараз отут, поряд з тобою? Повір – мені зараз дуже важко, серце моє просто розривається! Я тепер весь час думатиму про вас, сумуватиму. Але мені потрібен, все ж, якийсь час, щоб розібратись у собі, у своїх почуттях. Я не можу собі дозволити прийняти зопалу поспішне рішення. Повинен бути певен, що через деякий час не з’явиться у мене відчуття, що зробив помилку. Чи зможу я прижитися у цій незнайомій для мене країні, де невідомо чим доведеться займатись – в усякому випадку, не тим, до чого звик?
- А ти приїжджай до нас час від часу. Я тебе наступного разу містом поводжу, покажу все. От побачиш – тобі тут сподобається, а потім і звикнеш.
- Час від часу приїжджати? Дорога моя – знову ти так кажеш, ніби в цьому немає жодних проблем. Але ж вони є!
- Було б бажання, а проблеми завжди можна вирішити. Щодо грошей на поїздки можеш не турбуватись, а стосовно інших проблем – все вже буде залежати від тебе.
- Добре, добре! – поспішно відповів Валентин, зрадівши, що необхідність прийняття якогось кардинального рішення знову відкладається на непевний час. При цьому вже більш упевнено обійняв правою рукою Патрісію, - я вірю, що все, все у нас ще владнається, дай тільки строк. Якби ти знала, як гарно мені зараз, поряд з тобою! Просто так сидіти, відчувати тепло твого тіла і ні про що не думати. Геть всі ці клопоти! Хочу лише дивитись на тебе, заглядати в твої загадкові очі, згадувати той наш неповторний вечір і поринати у безодню солодких почуттів...
Валентин поступово став притишувати голос, наближаючи своє обличчя до Патрісії, доки не завершив свої улесливі муркотіння пристрасним поцілунком. Через деякий час відвів голову трохи назад, ще раз уважно подивився їй в очі і повільно вимовив:
- А знаєш, мені чомусь весь час здається, що ми з тобою знайомі вже давно, давно – ще до того, як я приїздив сюди. Я весь час намагаюсь пригадати щось дуже знайоме у твоєму обличчі. Скажи – ти ніколи не бувала в Україні, або ще раніше, коли в нас був Радянський Союз?
- Ні, що ти! Не знаю я ваших країв і ніколи там не була, - поспішно відповіла Патрісія якимсь, однак, схвильованим голосом, - ти мене явно з кимсь переплутав. Бувають іноді схожі риси облич у зовсім чужих людей.
- Послухай, - Валентин знову змовницьки притишив голос, - а давай знову втечемо від твого охоронця, як тоді.
- Від охоронця втекти можна, - з сумною серйозністю, не характерною для свого віку, відповіла Патрісія, - від дитини не втечеш. На кого ж я сина зараз залишу?
- Так, я настільки захопився, що зовсім забув, - розчаровано протягнув Валентин і знову прихилив голову до Патрісії, замовкнувши на деякий час.
- Ну, не засмучуйся! Наступного разу, коли ти приїдеш, ми щось придумаємо. Трохи інакше сплануємо час. Згоден?
- Так, так... так, люба! Я буду лічити хвилини до нашої наступної зустрічі! В магнетичній привабливості твоїх очей я бачу відгомін моїх бажань, що резонують чарівними струнами наших сердець. Прислухайся до цієї неповторної мелодії – вона звучить у кожному нашому подиху, у кожній клітинці оксамиту твоєї шкіри, кожному дотику моїх вуст до неї, у тремтінні стискань. Хіба можна зараз думати про щось інше? Ні, не можна...
Валентин продовжував ще щось муркотіти, цілуючи теплу жіночу шию за вухом і поступово втрачаючи контроль над собою, а надто, відчуваючи, що теж саме діється і з Патрісією. Та, саме в цей час з-за альтанки почувся голос хлопчика, що прокинувся, примусивши і їх прокинутись від п’янкого дурману.
Вже минула четверта година по обіді. Літак повинен був відлітати менше, ніж за три години, тож доводилось потроху збиратись і йти зворотною дорогою до виходу з парку.
Післяобіднє сонце було ще високо і доволі припікало. Маленький Віктор по черзі побував на руках Валентина і матері, а потому спустився на доріжку і йшов, узявши їх за руки. Позаду, кроків за десять, тінню слідував Петер. Валентин ще не звик до такого почту, тож трохи нервувався, спиною відчуваючи присутність сторонньої людини.
Коли вийшли, нарешті, з парку, біля входу їх уже чекав водій з машиною.
- Сідай краще наперед, - вказала рукою Патрісія, - тебе водій відвезе до аеропорту, а ми вийдемо по дорозі. Там недалеко від нашого будинку, то ми прогуляємося трохи.
- Навіть будинку свого, хоч здалеку, не покажеш?
- Іншим разом – зараз часу немає. На реєстрацію ще запізнишся.
Валентин знову розчаровано замовчав і сів до авто. Йому чомусь здалося, що й наступного разу Патрісія не розкриє своїх карт. Машина мчала автострадою, а Валентинові все не вірилося, що так швидко промайнув час їхньої зустрічі, що вже за кілька хвилин доведеться прощатися. Не встиг він про це подумати, як машина загальмувала і вирулила до бруківки.
- От і все, - з жалем видихнула Патрісія, - далі поїдеш один. Треба прощатися. Не жалкуєш, що приїхав?
- Що ти! Жалкую лише за тим, що так швидко час промайнув, що зараз доведеться з вами розлучатись. Це наповнює моє серце смутком корабля, що відходить від причалу. Я буду думати про вас щохвилини, згадуючи цей чудовий день, коли я вперше побачив свого сина і знову зустрівся з тобою. Хіба можна це ще з чимось порівняти? Ні! Дайте я вас поцілую...
Валентин із заплющеними очима нахилився наперед і раптом почув незнайомий голос:
- Вам зле? З Вами все у порядку?
Розплющивши очі, угледів перед собою стюардесу і одразу огорнувся сумом - зрозумів, що вже сидить в літаку і у напівсні знову переживає яскраві миттєвості розставання, які безповоротно відлетіли у минуле.
***
Ольга не могла зрозуміти, що діється з чоловіком. Повернувся з-за кордону, ніби сам не свій. Ще якби перший раз їздив, то можна було б списати на несподівані враження, емоції. Та ж, ні – після попередніх закордонних поїздок повертався, ніби зі звичайних відряджень. А тут, якийсь задумливий, мовчазний. На запитання відповідає не одразу, перепитує. - Певно, щось сталося, - намагалась здогадатись Ольга, - загубив якийсь документ, гроші, чи щось не так зробив, через що тепер неприємності на роботі.
- Валю, що з тобою? – не витримала і запитала дружина після вечері, коли дочка пішла з кухні. - Ти якийсь сам не свій повернувся з відрядження. У тебе неприємності?
- Та ні... Нормально все. Не звертай уваги.
- Як це – не звертати? Я ж бачу, що ти ходиш, ніби у воду занурений. Це з роботою пов’язане? Розкажи мені, може я щось пораджу?
- Ні, з роботою все у порядку. Так, трошки настрою немає... Нічого, минеться.
- Але ж, настрій від чогось погіршився – не просто так собі? - не вгамовувалась Ольга.
- Ну, що? Поїхав за кордон, знову подивився як люди нормально живуть, а у нас все ніяких змін на краще. От і сумно стало, - спробував відволікти увагу дружини Валентин.
- Ну, чому - жодних змін? Згадай, яка ще нещодавно інфляція була: кожного кварталу у три рази все дорожчало. Як ми по кілька мільйонів у зарплату отримували і нічого за ті мільйони купити не можна було. Ні, потроху життя все ж налагоджується.
- Ой, якщо воно такими темпами буде покращуватись, то ми і через двісті років нікого не наздоженемо! – перейшов на жартівливо-саркастичний тон Валентин.
- Звідки в тебе такий песимізм? – здивувалась Ольга, не відчувши нотки жарту в словах чоловіках. – У нас уже остаточно закріпився демократичний устрій, як на Заході. Я думаю, ми досить швидко доженемо розвинені країни.
- Нам ще до того демократичного устрою, як до неба. Що, я не міг порівняти?
- Чому? У парламенті ж уже більшість складають демократи. Хіба не так?
- Невже ти вважаєш, що Верховна рада – то вже вся країна? А на місцях – як була стара структура влади, так і залишилась. А в судах що діється?... Демократи!.. Такі демократи, яких відшліфовувало європейське суспільство протягом багатьох поколінь, у нас ще не народились. А серед наших „демократів” – половина каменярів, а половина торбохватів!
- Ну, з другими зрозуміло. Тут я можу погодитись. А до чого тут каменярі? Кого ти мав на увазі?
- Я мав на увазі тих, хто звик усе життя врубатися в скалу. І інакше вже вони своє існування не уявляють. Якщо розіб’ють одну скалу, то одразу починають шукати іншу. А як не знайдуть, то будуть лупати без розбору у все, що під молот трапиться. Звісно, такі люди теж необхідні в суспільстві. Вони стають незамінними у буремну годину, коли треба розвалити, знищити старий устрій. Але для будівництва, для творення нового ладу вони непридатні. А що ж виходить? Який парадокс? Полум’яно і самовіддано зруйнувавши старий ненависний народу лад, вони стають народними героями і лідерами. Ясно, що, здобувши владу, вони її і очолюють. І от, замість того, щоб розпочати будівництво нової будівлі, вони гарячково починають шукати нову скалу, нових ворогів, розмахуючи довбнею наліво і направо. Причому, так натхненно захоплюються цією справою, настільки їх це осліплює, що не помічають, як за їхніми спинами поступово на всі владні крісла здираються оті другі, про яких я сказав.
- Ну, ти вже якусь таку песимістичну картину намалював, що у нас і надії немає ні на що гарне, - похитала головою Ольга, співчутливо глянувши на чоловіка.
- Чому, надія є. З часом і у нас демократія буде.
- І скільки ж цього доведеться чекати? Ми хоч доживемо до тих часів?
- Чесно кажучи, сумніваюсь. Думаю, не менше сорока років знадобиться. Згадай Мойсея. От, коли до влади прийдуть діти тих, хто вже народився при нинішньому устрої і іншого не буде знати, ті, кого з пелюшок виховають, що чужого не можна брати, отоді може й буде демократія.
- М-да... Гарна перспектива, нічого собі. І оце через ці роздуми ти й ходиш котрий день такий похмурий? Нема про що інше подумати, більш веселе?
- Можливо й так... – злукавив Валентин, піднявшись з-за столу, щоб не дивитися у очі дружини.
ID:
483571
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.03.2014 01:27:12
© дата внесення змiн: 05.03.2014 01:27:12
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|