Пролог
Як часто, озираючись на схилі своїх літ, ми подумки переглядаємо „старовинні альбоми” минулого з пожовклими фотографіями різних яскравих подій, які закарбувались у пам’яті завдяки тому незвичному, не буденному, гострому, що їх наповнювало. Переносимось у ті ностальгічні миттєвості, знову і знову прокручуючи їх, наче на кіноекрані. І з вершини набутого життєвого досвіду приходимо до висновку, що в цьому або іншому епізоді можна було б вчинити зовсім інакше, або сказати набагато мудрішу фразу. А після цього даємо вже ходу своїй фантазії, розмірковуючи, як могли б розгорнутися події, зроби я саме так. Хтозна, чого б накоїли ми зі своїм минулим, дай нам Всевишній хоч на день машину часу. Та, здається, виправляючи одні помилки молодості, чи не заклали б ми при цьому мін уповільненої дії, що наробили б інших, ще більших помилок?
На жаль, чи на щастя – призначено нам прожити це життя лише один раз. Кожна мить – це є лише ця мить. І в більшості випадків не маємо ми можливості сім разів примірятися, кружляючи з примруженим оком навколо того, що треба різати. Життєві ситуації кожного дня вимагають від нас миттєвого прийняття рішень. Люди, що звертаються до нас, чекають негайної відповіді. І ми приймаємо ті чи інші рішення, кажемо ті чи інші слова. Гарні, чи – не дуже; вірні, чи помилкові. Ця мить пройшла, і наш вчинок, вимовлене слово стають минулим, незворотнім. Їх не повернеш, не “прокрутиш” вдруге, щоб, все обміркувавши, вчинити краще. Не завдати болю близькій людині необачним словом. Не запустити в тираж випадково плітку, яка потім іншим кінцем вдарить тебе самого. Набратись сміливості й підійти познайомитися з дівчиною, до якої підійти посоромився. Промовити коханій ті слова, які чомусь не сказав. Те, що зроблено, запускає за собою такий шлейф наступних подій, які здатні змінити всю нашу подальшу долю на довгі роки. І важко потім вже розібратись, а з чого ж власне все почалось і чому так сталось.
Та є в житті такі випадки, коли, згадуючи їх через деякий час, вже не в змозі дійти однозначного висновку – чи було б на краще, вчини я не так, а інакше. Бо настає стільки різнопланових наслідків, що, якби зміг покращити одні, то погіршив би інші, і – навпаки. Хто тоді насмілиться сказати, вірно ти вчинив, чи ні?
Певно, треба просто жити – кохати, народжувати і виховувати дітей, радіти кожній миті, що настає і відходить у минуле. Кожна мить є неповторна, пролітає крізь нас, як зіркова фея, торкаючись лише кінчиками своїх ефірних пальчиків. Не встигнеш глянути, а її вже нема, тільки в пам’яті залишився щемкий спогад про кожен із тих дотиків, із яких складаються акорди неповторної мелодії нашої долі, що сталася.
А як же все відбувалося в цій історії?... Мабуть, що так.
***
Пізня ранкова пора. Сонце, що вже визирнуло з-за гір, своїми косими променями просвічує глибочінь тихого прозорого моря. Зеленуваті камінці на прибережному дні похитуються в такт з райдужними змійками сонячних відблисків. Свіже повітря, пробуджене від нічної дрімоти першим подихом легкого вранішнього бризу, сповнене лише одним ледь чутним звуком – звуком ліниво хлюпаючих хвильок: “Пп-па-а... Пп-па-а...”. Довгі тіні від соковито-зелених південних дерев ще накривають половину прибережної пляжної смуги.
Майже біля самого берега, вже освітленого теплим серпневим сонцем, сидить русявий хлопчик років дев’яти. Він зайнятий дуже важливою справою – відшукує серед прибережної гальки незвичайної форми або кольору камінці і розколює між двома великими каменями. Розколовши, діловито розглядає місце зламу, особливо радіючи, коли натрапляє на якісь незвичні прожилки чи вкраплення. Це заняття так захоплює його, що він не одразу реагує на оклики із зеленої гущавини берега:
- Вікторе! Ві-ікторе! Іди снідати! – гукає його сивуватий солідного вигляду 50-річний чоловік з короткою борідкою, що сидить у шезлонгу із газетою на колінах. Мужні, але в той же час достатньо інтелігентні риси обличчя видають у ньому людину широких поглядів і ерудиції. Хлопчик знехотя відривається від своїх камінців і поволі йде з пляжу. – Вітю! Скільки можна тебе гукати? Зараз все охолоне. Іди скоріше, снідати будемо!
- Я... хотіти... ще приходити... берег... афте сніданок, – хлопчик напружено підбирає слова малознайомої йому ще мови.
У цей час із-за кущів біля шезлонга з’являється молода 22-річна дівчина у легкому незастебнутому халаті, з-під якого виглядає купальник.
- Прийдеш, прийдеш. Тільки панамку вдягнеш, сонце вже починає припікати. До речі, батько вчора нам пообіцяв, що після сніданку хоче запросити нас прогулятися берегом до урвища – подивитись на Медвідь-гору. Тату, ти ще пам’ятаєш свою обіцянку? – звертається дівчина до чоловіка в шезлонгу і, почувши ствердну відповідь, бере хлопчика за руку та веде до невеликого двоповерхового будинку, оточеного молодими, нещодавно висадженими кипарисами, доріжкою, з обох боків якої тягнуться акуратно підстрижені самшитові кущики.
- Нарешті ми вас затягнули на сніданок! – лагідно бурчить дівчина, заводячи братика і батька на веранду, де за столом вже на них чекає спортивного вигляду кремезний коротко стрижений чоловік років 35. – А я вже думала, що нам з Петером самим доведеться снідати.
– Нічого, зараз швиденько поїмо і підемо на прогулянку, як я і обіцяв, - продовжив батько, намащуючи маслом бутерброди та викладаючи поверх масла товсті лусочки сиру. – Таню, розливай чай. А ще – наріж ковбаси. Можливо доведеться взяти ще кілька бутербродів з собою в дорогу. На свіжому повітрі апетит нагулюється дуже швидко. Віктор, ну що, сподобалось тобі біля моря?
- Так, дуже... хотіти ще купатись.
- Ще встигнеш! Сьогодні, після обіду. Ти вчора так довго не вилазив з води, що я вже почав хвилюватись, щоб бува не застудився. Із сонцем попервах треба бути обережнішим – он в тебе яка бліда шкіра. Хіба у ваших вимочених Європах можна хоч трошки загоріти?..
Коли за годину вони втрьох просувались стежкою вздовж камінних валунів, було вже досить спекотно і лише вітерець з моря трохи освіжав тіло. Перша частина шляху видалась досить складною – стежка, петляючи, то підіймалася круто вгору, то стрімким осипом пірнала донизу. Іноді доводилось протискатись між брилами каміння, що хаотично було навалене, починаючи від гірських схилів і – аж у глиб моря, мабуть якимсь землетрусом, що стався десь у далекому минулому. Декілька таких “камінців” розміром з будинок визирали, напівзанурені, з моря, і зграйка хлопчаків стрибала з них, як з вишки в басейні.
Наразі стежка вивела до набережної невеликого туристського містечка з дивним довгим будинком-стіною, схожим на багатоповерховий гараж, в якому, наче бджолині стільники, були натикані кімнати з відпочиваючими. За набережною, покружлявши ще кількома звивистими вуличками з мальовничими віллами, мандрівники вийшли, нарешті, на стежку, що поступово вела вгору до верхівки невеликого стрімчака. Іншим своїм скелястим боком він різко обривався в море.
Ось і верхня кам’яниста площадка на вершині стрімчака. Несподівано у всій красі виринула велетенська панорама Партенітської затоки. З протилежного її боку зеленою черепахою розпласталася брила Аюдагу. Ближній план зайняла довга смуга прикритих ажурними наметами пляжів. Далі, за зеленню тополиних свічок сховались білі санаторні корпуси, два з яких хоробро влізли майже на гору. Посередині витягнула свою строкату жираф’ячу шию телевежа. Десь вдалині крізь блакитний серпанок проглядають гірські хребти, прикриті від спекотного сонця широкими сірими капелюхами хмар. З ближнього краю затоки до схилу стрімчака наближається потопаючий у пишноті тінистих парків кіпарисово-гліцинієвий Кучук-Ламбад.
Тетяна, побачивши кілька чайок, що ширяли у безмежному просторі затоки, завела руки за потилицю і вигукнула:
- От би так само як ці птахи політати над затокою!
- Або хоча б на дельтаплані, - додав більш прагматичний батько. – А взагалі, обережно, не захоплюйся дуже, а то дійсно ще полетиш, але не вгору, а донизу. І Віктора притримуй, не підпускай близько до краю. Ось гарний камінь, сідайте на нього і дивіться на затоку скільки завгодно.
- Ну й розписаний же він – з усіх боків усілякі написи! Народна творчість... І ото не лінь було якомусь Русєву тягнути сюди з собою фарбу, - бурчала Тетяна, розправляючи на камені складене вчетверо пляжне простирадло. – Дивіться, просто під нами вітрильний човен. Такий маленький здається звідси. А он, далі, ще краще – якийсь дерев’яний пліт, а до нього примудрились прилаштувати вітрило.
Сіли. Трохи помовчали, розглядаючи мальовничий краєвид. Затим Тетяна знову почала коментувати все, що бачила.
- Он, дивіться, біля самого пляжу – скільки ж цих скутерів гасає туди-сюди! Терпіти їх не можу! Кілька чоловік задоволення отримують, а тисячі – замість того, щоб приймати повітряні ванни, вимушені нюхати бензиновий перегар. Гроші, все – гроші... А ген там, бачите, вдалині за горою видно шосе. Вікторе, бачиш? Машини по ньому їдуть. Ми цією дорогою в Ялту позавчора їздили.
Та цих розмов вистачає ненадовго. Молодь більш непосидюча, ніж дорослі. Валентин Петрович розраховував, що вони посидять ще трохи, подивляться та й повернуть назад.
- Тату, а що там далі, якщо піти цією стежкою?
- Парк, санаторні корпуси, спуск до моря.
- То може підемо туди, подивимось?
- Та... щось великого бажання у мене немає. А і втомився я трохи. Може ви самі сходите, а я вас тут зачекаю. Прогуляйтесь, тільки – не далеко і ненадовго.
Тетяна зраділа і одразу підвелась:
- Гаразд. Я й сама зацікавлена довго не затримуватись, бо сьогодні після обіду ще хочу встигнути на базар за фруктами. А ще в Київ Олегові треба буде зателефонувати. Вікторе, підемо парк подивимось. Ти ще не втомився?
- Ні. Ми... іти... на гору? – хлопчик пальцем показав на Аюдаг.
- На гору ми не підемо, - розсміялась Тетяна. – Це дуже далеко і небезпечно. Ми сходимо подивитись цей парк, бачиш? Праворуч.
І дівчина вже звичним рухом взяла Віктора за руку та повела стежкою вниз. Слідом за ними, трохи подалі прямував Петер, завданням якого було охороняти хлопчика.
Тим часом, батько Віктора і Тетяни, Стерновий Валентин Петрович, зручніше примостився на простирадлі та подивився на годинник – до обіду ще було достатньо часу. Подумав: “Тільки б діти не забарилися.” Трохи хвилювався за Віктора. “Хоча Таня - вже досить доросла дівчина, а все ж може не догледіти хлопчика. А як десь спотикнеться, розіб’є коліно. Петер теж надто далеко іде позаду, може не встигнути підхопити... Бідне дитя. Хоча і забезпечують його достатком діди, та все ж – росте без матері. До мене вони теж надовго дитину не відпускають. Добре, що хоч вперше домовився провести разом літню відпустку на морі. Та ще й добре, що в гарному місці вдалось зняти кімнату”.
Валентин Петрович все глибше занурювався в роздуми, що повертали його в минуле. Реальна мальовнича картинка величної морської бухти почала поступово розчинятись перед очима, звільняючи місце спорадичним уривкам пройденого життєвого шляху. Не всі вони пролітали перед очима у хронологічному порядку, а просто чіплялись одне за одне і витягувалися з глибин пам’яті на суто емоційному рівні за своєю власною незрозумілою логікою. Серед низки таких сплесків-згадок пригадалось йому й інше урвище, над яким довелось провести один незабутній вечір одинадцять років тому...
ID:
482433
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.02.2014 02:22:35
© дата внесення змiн: 28.02.2014 02:22:35
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
