Крізь тіні невпізнаних облич
досить часто
місто
ховає почуття, ніби спить
хоча не так все й чисто.
Розкинулися, виросли висотки,
ошелешено чекають на сповідь.
Та чи має право сповідуватися той,
хто увірує лиш в оскомі?
Кажуть, там ще багато машин.
Це створіння такі людські,
це твариння таке людське.
Бо справжніх тварин
люди давно би вже з'їли.
А іще місто плаче вночі.
Кожну ніч,
розсуваючи ворота кав'ярень,
простуючи до філіжанок,
і заглибившися у роздуми,
вивчають те, що всередині.
Бачать у піні історію
яка нині відбувається в світі,
у відтінку бачать настрої і погоду в майбутнім літі.
Кажуть місто не має душі.
І душа не має міста.
Про це воно також думає .
Уночі.
Там де пусто і чисто.
