|
Минають дні весняні. Хаті знов
То проводжав Уено на роботу,
А то, формуючи свою любов,
Стрічав його у будь-яку погоду.
Та щось, здавалось, нове є тепер,
Якесь незрозуміле хвилювання.
Тому з самого ранку у четвер
Сидів у буді пес. І враз бажання
Заставить м’ячик взяти Хатіко,
І наздогнати Уено на вокзалі.
Невже природи відданий закон
Зупинить Уено у старенькій залі?
Та ні, він лиш дивується, бере
У Хаті м’ячик, хвалить і радіє.
Кидає вздовж – тут Хатіко несе
Його назад. Здавалося б, подія
Принесла радість, та професор враз,
Узявши м’ячик, каже до собаки:
“Ти, Хаті, молодець. Мені вже час,
І в знак тобі своєї я подяки
Візьму цей м’ячик… . Як приїду знов,
Обов`язково разом ми зіграєм.
Ну що ж, бувай, мій любий Хатіко.
Ми ще зустрінемсь”. І у мить рушає
З перону потяг. Хаті йде назад,
Та розмістившись у просторій буді,
Він ліг чекати мить, як на вокзал
О третій добрий потяг знов прибуде.
І ось настав очікуваний час;
І Хаті вже сидить дверей навпроти.
Гудок від поїзда в черговий раз
Пронизав тишу крізь вокзальні ноти.
Виходять люди знову із дверей,
І в безтурботно-галасливій масі
Не видно погляд радісних очей.
Виходять люди… . В просторі і часі
Вже не зустріне радісно його
Професор Уено. Ні! Не вір подіям!
І він лише чекає одного́.
Виходять люди… . Та уже не вдіє
Нічого пес, не вчує добрий жарт,
Не проведе господаря додому,
Бо стався міокарда з ним інфаркт,
Не зупинили смерть таку раптову.
Проходить Хаті тихо на перон –
Нікого, лиш обстукує колеса
Ще працівник. А двері у вагон
Відкриті були. Духом інтересу
Він обшукав усе – та лиш дарма.
Іде додому сам… . А все ж, можливо,
У цьо́му поїзді його нема,
А буде потім, завтра… . Співчутливо
Він дивиться удома на поріг,
Де захлиналась у сльозах дружина.
Та підійти собака все ж не зміг,
Він в буді ліг у час, коли родина
Так сумувала… . “Хаті, на, поїж” –
Донька виносить миску для собаки.
Та псові не до того. Він скоріш
Чекає новий день і нові знаки.
В черговий раз біжить він на вокзал.
По третій. Ситуація та ж са́ма.
Чи знав собака правду, чи не знав,
Ми можемо здогадуватись з вами.
Три дні не їв нічого Хатіко,
Та пролежав неділю всю у буді.
А зранку, серця покликом свого́,
Він знову сів біля дверей Сібу́я.
І кожен потяг той, що сповіщав
Про прибуття своє гудком шумистим,
В очах собаки віру ще плекав,
Хоча робив це, звісно, не навмисне.
Проходять люди тут назад-вперід,
І квітів продавець сказав: “О, Хаті,
Він вже не при́йде, навіть через рік.
Навіщо втрачене тобі шукати?”
Та ось підходить вечір. Відчував
Нічну собака тишу на пероні.
І так він перший раз заночував
Дверей навпроти, на старім газоні.
ID:
459943
Рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата надходження: 11.11.2013 21:51:54
© дата внесення змiн: 11.11.2013 21:51:54
автор: Oleg Kolibaba
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую!
