|
Летіла осінь – золота пора;
Професор Уено ходить на роботу,
А песик чує лиш такі слова:
“Зустрінемсь, Хаті” – і усю турботу
Вони несли́ – та посмішка, тепло.
Усе це закарбовувалось в пам'ять.
І душу невідомістю пекло́,
До поки не настане час той самий,
Коли підходить третя. Мов сигнал,
Якийсь раптовий, внутрішній і дивний,
Заставить Хаті бігти на вокзал
Його любов і непохитна віра.
Він вже навчився вибирати час,
Коли до прибуття хвилин зо десять.
І кожен день, і кожен, звісно, раз
З дверей Сібуя крокував професор.
Касир, і квітів продавець, і ті,
Хто працював щоденно на вокзалі,
Вітались з Хаті до одного всі,
А він їм вдячний був, хоча лишались
Позаду людей. І старий газон,
Дверей навпроти, радо спілкувався
З собакою. Там дерево росло,
А Хаті перед ним розташувався.
Маленька мить – і погляд до дверей
Стає одним, суцільним, непорушним.
І низка песика швидких ідей
Формується в одну ідею – дружби.
Виходять люди… . І найтяжча мить
Того́ чекання. Але йде господар,
І радо Хаті до дверей біжить,
Хвостом махаючи, бо є нагода.
А Уено, чи подумати він міг,
Що так, здавалось б, віддано і просто,
Собака зрозуміти допоміг
Поняття дружби? Цього було досить,
Щоб бачити в тварині почуття,
Які бувають рідко у людини.
Та чи бувають? Досвідом життя
Ми сповнені інакшої рутини.
Тож, як виходив Уено із дверей,
Крізь велич днів, у галасі яскравім
Його він завжди бачив блиск очей,
Собаки вірної. І трохи навіть
Хотілося покликати… . Та ні,
Назустріч Хаті сам біжить миттєво.
Здавалося, що тут вони одні,
Лиш ситуація була життєва.
І так разом додому. Кожна мить
Була найкраща у житті собаки,
А як знайомий голос прозвучить –
У серце запливуть любові знаки.
Ось так уже прийшов і листопад,
Тут Хаті сповнюється рік, та Уено
Не знав про це. Вечірній зорепад
Давав надію мріям нездійсненним.
Проте зустрівши скоро Новий Рік
Почув вітання Хаті, ніби, знову.
За цей період песик добре звик
До цього найприємнішого дому.
Весна. Які до неї йдуть думки?
Здавалося б, приємні і тепліші,
Як на деревах з`являться бруньки
В післязимовій, непорушній тиші.
Ось так і Хаті знову розквітав,
Гуляючи з професором щоденно.
Вокзал Сібуя тихо зустрічав
І песика, і радісного Уено.
Летять найкращі й незабутні дні.
Здавалося, їх можна забувати,
Оскільки будуть кращі не одні,
Та Хатіко у пам'ять заховати
Любив і спогади, і почуття,
Як врешті кістку добру на городі.
Щоб потім, у сумний момент життя,
Знайти чи відтворити при нагоді.
Не знає пес, чекає що його;
Не знає Уено. Травень наступає.
А доля так раптово одного́
Із другим непомітно розлучає.
ID:
459832
Рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата надходження: 11.11.2013 11:02:47
© дата внесення змiн: 11.11.2013 11:02:47
автор: Oleg Kolibaba
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно!!! Дуже життєво, я бачила фільм! 
