Відпливли в буйнім колосі дні
У безмежні просинені далі.
В небі гуси шнурками коралів
Пропливли з-понад нив в вишині.
На полях, де лиш стерні одні,
Засвистали вітри у хоралі.
Неба сірого хмуристі далі
Починають сльозить вдалині.
Притулився до плоту, мов син,
І так жалісно плаче з недолі,
Просить в сонця і ласки, і волі,
Посивілий від часу полин.
На межі цвіт волошки один
Шепче вітру про згублену долю.
В поруділім, безрадіснім полі
Тішить серце здаля лише він.
Осінь ясною міддю згори
Осідає на клен і калину,
І туман свої чари накинув,
Щоб сховать ясний погляд зорі.
Я не хочу про жаль говорить,
Тільки осінь любить не покину,
Бо, за працю і піт, селянину
Віддає вона щедро дари.
Янка Золак, Восень
Адплылі каласістыя дні
У бязьмежныя сінія далі.
Ў небе гусі шнуркамі караляў
Праплылі над абшарамі ніў.
На палетках, калючых ад жніў,
Ветры песьні свае засьвісталі.
Неба шэрага нудныя далі
Пачынаюць сьлязіцца і гніць.
Прытуліўся да плоту, прылёг
І так жаласна плача-скуголіць,
Просіць сонцавай ласкі, патолі,
Пасівелы ад часу быльнёг.
На мяжы сірата-васілёк
Шэпча ветру пра сумную долю.
У зрудзелым, бязрадасным полі
Толькі ён цешыць сэрца здалёк.
Восень яркаю медзьдзю згары
Асядае на клён і каліну,
І туман свае чары накінуў,
Каб схаваць ясны погляд зары.
Не хачу аб журбе гаварыць,
Толькі восень любіць не пакіну,
Бо, за працу і пот, селяніну
Аддае яна шчодра дары.
