|
Ти їдеш. За вікном міняються картинки…чи, може, просто ситуація по цей бік настільки стала, що найменші зміни ззовні здаються цілою пригодницькою епопеєю…? Сусіди по вагону кидають на тебе дивні, дещо співчутливі погляди, що, в поєднанні з цим мокрим склом викликає в тебе ще більш пофігістично-романтичний настрій. Відчуваєш себе міні-партизаном, бо старанно стежиш за тим, щоб оці писані рядки не потрапили часом в чиєсь поле зору, під чийсь нещадний приціл… Невже я справді боюся травмувати ці душі закарлючками на зошиті в лінійку? Ще й ці поля…поля в зошиті, поля за вікном…Ніби хтось великий і сильний ( Бог? ) хоче обмежити нас у чомусь, що нам нафіг треба…
За вікном осінь…Як завжди. Коли ти кудись їдеш у потязі, намагаючись впорядкувати думки в голові, серці, гаманці, чужих кишенях, - за вікном чомусь завжди осінь. Дивна закономірність.
Ця пора така кольорова, ніби чийсь геніальний задум – дати майбутнім самогубцям хоча б одну причину востаннє порадіти життю…піти в гурток художньої самодіяльності і взяти участь у конкурсі дорослого малюнку «Як осінь вбила в мені дитину».
Але повернімося до мандрівки. Куди їде потяг? Значення має. Так само як має значення те, якого кольору твої шкарпетки саме сьогодні. Знаєте, якби жити в потязі постійно, то можна було б написати щось на кшталт «Війни та миру» у 16-и томах, таку собі невелику збірочку людських слів, доль, голосів, історій, незавершених справ, невипитих чаїв….Причому кожна історія завершувалася б фразою «Далі буде». Можливо з кимось іншим, але обов’язково буде.
Коли потяг час від часу зупиняється, ти дивишся на траву і дерева по той бік реальності і починаєш доганяти, що ти – в якомусь рідкому вакуумі, рідкому, бо все пливе і змінюється, живе і вмирає, все починається і не закінчується, а лише затихає, щоб через 19 хвилин вибухнути з новою, тобі лиш чутною силою…
Сусідки обговорюють хто і що вдягав на весілля чиєїсь подруги, і чому рожеві капці не пасують до зеленого плаща котроїсь із гостей…Дівчатка, коли прийде Апокаліпсис, то це матиме не більше значення ніж те, хто рухав прогрес у 70-і роки н-ного століття!
Потяг майже прибув. Дивно, я думав час стоїть… рухається тільки за змахом руки, падінням вії з правого ока і чиїмось «Будьмо!». Мабуть треба збирати манатки і йти геть, посміхаючись до безпритульних собак і не собак вокзалу і шукаючи теплий сухий куточок, куди осінь ще не виплакала всі свої образи й жалі на людей, котрі їздять в потягах і пишуть всіляку дурню в своїх пом’ятих зошитах в лінійку.
ID:
449509
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.09.2013 22:54:49
© дата внесення змiн: 16.09.2013 22:54:49
автор: СамСін
Вкажіть причину вашої скарги
|
