Всі раптом стали чорно-білі,
І промінь сонця вже погас,
І зникли крила твої білі,
І сірим стало все для нас.
Я бачив біль в людських обличчях,
Я бачив страх, я бачив крик,
Усе що мав я раптом знищив,
Щоб втратити людський свій лик.
Незнаю кому довіряти,
В тяжкий живем для віри час,
І важко впевнено сказати,
Що той хто друг не зрадить нас.
Я йшов один, нема нікого,
Немає друзів, ворогів,
Немає тих уже для кого,
Я ці слова сказать хотів.
Я був з думками наодинці,
Я загубився серед них,
І час лічив я по хвилинці,
Мій голос розуму затих.
В думках з’являлась ностальгія,
І гризла совість, мучив страх,
Та все ж в душі була надія,
Надія зникнути в вітрах.
Взлетіти з вітром і парити,
Парити десь на небесах,
І мов дитя мале радіти,
Не знаючи межі в часах.
