Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum... *
І
Коли прощавсь, уста мої мовчали,
Не знав яке потрібно слово кинуть,
Тож всі слова зі мною позостали,
А серце зникло, щоб навіки згинуть.
Будинок білий свій Ти знов вітала,
Де солов’ї Тобі весну зустрінуть,
Для мене ж туга світу вся припала,
Далеко дім мій, мушу тут загинуть.
Так залишивсь самотній я, без ради
На мої смутки і мої печалі:
Хвилин минулих згадую принади,
Квітки троянди нюхаю зів’ялі...
Хоч в небо погляд посилаю радо –
В прийдешнього боюсь заглянуть далі.
II
Недовго може на майбутніх діях
Лишаться спогадів неясні тіні;
Сліди сердечні холодом розвіє
І зникне все в імлистій далечині.
Тож треба буде змусити мовчати
Ті дзвінкі струни, що про пісню мріють,
І гробового каменя вид взяти,
Що покриває сховану надію.
На таку пришлість, що млу олов’яну
Може розкинуть на блакиті неба,
На таку пришлість, темну і незнану,
Що біль і радість поховає в себе...
Тож хай слова ті пам’яттю лиш стануть,
І хай переживуть мене і Тебе!
* Вони нарешті розсталися і не побачили цього,
Тільки інколи уві сні;
Вони давно померли,
І самі не знаючи про це...
Adam Asnyk
Dwa sonety
Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum...
I
Kiedym Cię żegnał, usta me milczały,
I nie wiedziałem, jakie słowo rzucić:
Więc wszystkie słowa przy mnie pozostały,
A serce zbiegło i nie chce powrócić.
Tyś powitała znów swój domek biały,
Gdzie Ci słowiki będą z wiosną nucić,
A mnie przedziela świat nieszczęścia cały,
Dom mój daleko i nie mogę wrócić.
Tak pozostałem samotny, bez rady
Na moje smutki i tęsknoty moje:
Przebiegam myślą chwil minionych ślady,
Nad zwiędłą różą zadumany stoję...
I w niebo wzrok mój wysyłam na zwiady,
Lecz o przyszłości pomyśleć się boję.
II
Niedługo może na przyszłości dzieje
Zostanie tylko blady cień wspomnienia;
Serdeczne śłady mroźny wiatr rozwieje
I wszystko zniknie we mgłach oddalenia.
Więc trzeba będzie zmusić do milczenia
Te drżące struny, z których pieśń się leje,
I grobowego wziąć pozór kamienia,
Co pogrzebaną pokrywa nadzieję.
Na taką przyszłość, co mgłę ołowianą
Rozpostrzeć może na błękitnym niebie,
Na taką przyszłość, ciemną i stroskaną,
Co ból i miłość zarówno pogrzebie...
Niechaj te słowa pamiątką zostaną
I niech przeżyją razem mnie i Ciebie!
