От така цікава історія (казка, яка стає реальністю)
Я з добрим настроєм устала.
Ніхто мене не розбудив.
Скільки хотіла, стільки спала.
Мозок спочив і купу сил
З’явилось. Ліжко застелила.
Каву з канапками взяла.
«Poetry-club» собі відкрила.
На вірші коменти дала.
А за вікном сіріло небо.
І дощ дрібненький стукотів.
Та що мені для щастя треба?
Минула ніч, день розсвітлів – .
І то вже добре. У квартирі
Сама собі належу я.
Мов у танку, у волі вирі
Кружляю. От таке життя...
Сиджу. П’ю каву тихо, гоже.
Балконні двері відхилила.
Та раптом, що за кара Божа?
За дверми стук якийсь. Зла сила?
І шурхотить ще. Що це? Що?
А це в прочинене вікно
До мене пташка залетіла.
Ну, слава Богу, не зла сила.
Пригледілась, ластівка, леле!
Як занесло її до мене?
Пробила в GOOGLE-і – є повір’я,
Як залітає на подвір’я
Чи в хату птах цей – на добро,
Щоб в когось весілля було.
Надія в мене появилась.
Лишила сайт, швиденько вділась,
В місто пішла, вся при красі,
Шукати принца на коні.
Йшла. В очі сильним заглядала –
Той злий, в того багато сала.
А той такий ніби нівроку,
Та в нього жінка от під боком.
Того не стріла, що шукала.
Ластівка дарма прилітала.
Плюнула я на ту прикмету,
Пішла по воду до бювету.
******
Стою. Ось черга добігає.
Чую, хтось за рукав хапає.
- Може пропустите мене?
Нагальні справи в мене є.
Справи! Нахаба! Ще й штовхає.
- А в мене, значить, їх немає?
Такі улізуть хоч би де.
Та пропускаю. Хай бере.
Набрав водиці повний жбан
І віддалився миттю пан.
Я також в дзбанок свій набрала,
Як звично, в дім пошкандибала.
Йду, чую хтось трубить з машини –
Джип, мабуть, бо великі шини.
Поглянула – та це той пан.
Що воду брав без черги в жбан.
- Сідайте, пані, підвезу.
Хоч справді дуже я спішу.
Та Ви мене чимось узяли.
Ви вільні чи обручку зняли?
- Я вільна. Та чи вільні Ви,
Що беретесь жінок везти?
- Вільний я. Та часу не маю.
На одну зустріч поспішаю.
Підвіз мене. Телефон взяв.
Але до вечора мовчав.
А я все думала про нього.
Давно хотіла я такого.
Світлий. Очі глибокі, щирі.
Гладенька шкіра. Ямки милі.
Вищий за мене. Худорлявий.
Таким Його і уявляла.
Я в нього гостя випадкова.
Щодня у нього, певно, нова.
Такий самотнім не буває.
Довкола не одна кружляє,
Мабуть. Та ввечері в дев’ятій
Затріскотів дзвінок завзято.
Це він. В тривозі номер збила.
І аж зі злості затремтіла.
Це ж більш не зателефонує.
Самій дзвонити не пасує.
Та він удруге задзвонив.
- Ал-ло! – мій голос десь поплив.
- Любцю, під домом вас чекаю.
Вам пів години вистачає,
Щоби зібратись?
- Зачекайте.
Куди зібратись?
- Поспішайте.
Столик замовлений уже.
У ресторані страва жде.
Крутивсь, мов білка на горісі.
Голодний, наче вовк у лісі.
- Добре, швиденько постараюсь!
А в мозку: «І куди збираюсь?
Знаю його якусь хвилину
І вже готова у машину
Сідати й мчати в ресторан.
Таки нахаба він – цей пан".
Вдягаюся, а серце тисне.
А може хмара знов нависне?
Знову буде розчарування?
А, може, все-таки кохання?
Ступила в двір, б’ється сердечко.
Виходить пан з машини ґречно.
Мені дверцята відкриває,
В салон сідати помагає.
Оце моє. Це те, що треба.
Невже мене почуло небо?
******
Ми довго з паном розмовляли.
Євгеном того пана звали.
Своя у нього є квартира.
Є дача. Два дорослих сина.
Робота, що дохід приносить.
Він вийти заміж мене просить.
Я вже не думаю про волю
(її наїлася уволю),
Що треба прати і варити –
Усе це хочу я робити
Для нього, бо його кохаю.
Мабуть, так в світі не буває.
Жили окремо – він і я.
Тепер удвох, і в нас – сім’я.
В нове життя я поринаю.
Подяку Богові складаю.
Ну, ось, нарешті, щастя є!
Бажаю Вам знайти своє!!!
Депресуха - у нашій голові. А треба думки кардинально міняти. і гнати ту депресуху куди подальше!. Дякую. Про Данила Галицького мій - попередній читали?
Мене навчила таку казку писати одна поетка. Треба написати і повірити в написане. І воно здійсниться(такий психологічний прийом). А ще добре, щоб цю казку прочитали інші. До перших зірочок - усе так і було сьогодні.
І буває ж таке в житті,що й не придумаєш. 
Я так розумію, депресуха в минулому?
класс! 
