Мовчать вже скільки років бойові гармати.
Там скрізь трава зелена поросла,
А мати вічно жде свого солдата
Це фото - пам'ять, що залишила війна.
Вона одна стоїть біля віконця,
В її очах великих біль застиг.
І згасли весни, стало сивим сонце,
Лиш сина б їй побачити на мить.
Ще пам'ятає, як в дорогу проводжала,
І рушничок як оберіг дала.
На завжди син пішов, того не знала.
Собою захистила б, якби могла.
Шумить весна і кожен рік приходить,
Дощі рясні на землю з грозами впадуть.
Тоді хліба в полях, так щедро родять.
Та ту весну ніколи не забуть.
Як плакали від радості і горя,
Чекали тих з війни, хто не прийшов,
Вони у небі з вічністю. Згубились в зорях.
Та з веснами приходять знов.
Її печаль і материнська доля
Залишиться в прочитаних листах,
Синів, що не прийшли із поля бою,
Оспівюуть тепер у думах і піснях.
