А пам’ятаєш, як удвох з тобою,
Ми йшли стежками ранньої роси,
Ти обійняв так ніжно серед зою,
Двох ластів’ят маленьких у траві.
Тоді подумала ми навіть схожі,
Такі закохані у молодість свою,
Ті поцілунки й трепіт кожи,
Як покохала душу я твою.
А пам’ятаєш, як рука тремтіла,
Вуста сплітались у баладу мрій,
Ти бережно торкнувсь до мого тіла,
Розгублений в ту мить був погляд твій.
А пам’ятаєш, як були щасливі,
Як мужньо ти оберігав мене,
Як ти сказав уперше, що красиві,
Ті очі з поглядом, який з собою поведе.
А пам’ятаєш, як не міг хвилини,
Ти обійтись без мене кожен день,
Від слів кохання я хиталась, як билина,
А ти був мужнім, як зелений клен.
А пам’ятаєш, той останній вечір,
Який з тобою вдвох ми провели,
Я обняла тебе за дужі плечі,
І від усіх на світі ми втекли.
А пам’ятаєш мій тривожний голос,
Ти запитав: «Що сталось? Розкажи»
Та була тиша і шумів лиш колос,
«Моє кохання, -попрохала – бережи».
А пам’ятаєш, ніч остання, зорі,
Прощаємось –відчула назавжди,
Та добре нам удвох було надворі,
Та ластів’ята не кричали, як тоді.
Поцілував мене ти якось особливо,
І я лиця торкнулася твого,
Немов прощались ми тоді красиво,
Рука в руці, обійми і тепло.
І, справді, бачила тоді востаннє,
Тебе закоханим і лиш моїм,
Дарма чекала я на тебе зрання,
Ти загубивсь у вирі почуттів.
А пам’ятаєш, вже не пам’ятаєш,
Як квіткою для тебе я була,
Тією, що ніколи не зів’яне,
Й пелюстки відірвати не дала.
Це доля так пожартувала з нами,
Це доля відірвала те, що берегла,
А пам’ятаєш, ні не пам’ятаєш,
Як доля нас з тобою розвела.
ID:
340552
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 29.05.2012 12:37:36
© дата внесення змiн: 29.05.2012 12:37:36
автор: Xmarunka
Вкажіть причину вашої скарги
|
так романтично... ніжно... так сумно 
