Цим почуттям вона співала оду,
І крізь морози пробивалась в снах,
Босоніж йшла, немов сліпою зроду,
Й кусала губи стримувавши страх.
А на щоках сльоза, як крижана водиця,
Від холоду їй зводило виска,
Чи на яву це? А чи може сниться?
Відповісти на це питання не могла.
Та не здавалась і крізь сірі будні,
Йшла далі, підіймавшись із колін,
І шепотіла якісь фрази чудні,
Так тихо, аби не побачив він.
Аби не бачив те, як вітер б’є скажений,
Аби не чув, як плаче крізь шибки,
Та жінка, що колись був полонений,
Її душею й серцем крізь роки.
Вона ішла все, хоч по ній топтались,
Хоч їй в лице плювали страшним злом,
Гордо трималась, коли всі сміялись,
На муки від кохання, йшовши на пролом.
А він побачивши її, ховав ті очі,
Які колись для неї були всім,
Які вона впізнала б серед ночі,
Які її вдаряли наче грім.
Та видержала всі вона незгоди,
Зуміла видерти із середини почуття,
Яким колись давно співала оди,
Яким могла подарувать життя.
Та це її злегка загартувало,
Тепер вона кохати не спішить,
Бо знає, щоб життя не дарувало,
Бути коханим означає жить!!!
ID:
331290
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 18.04.2012 18:49:26
© дата внесення змiн: 18.04.2012 18:49:26
автор: Xmarunka
Вкажіть причину вашої скарги
|
