Цю казку розповів мені ліхтар
Одної літньої жаркої ночі,
Коли вже тільки місяць із-за хмар
Тихенько зазирає в сни дівочі.
Колись давно у місті жив скрипаль.
Зі статків лиш мрійливу душу мав.
Він по життю витримував мораль,
Талант на гроші не міняв.
Вона була красива й молода,
Із синіми, чарівними очима.
Тендітна постать і легка хода,
Із ніжними, як в ангела, плечима.
Та до лиця торкнулася печаль,
Багатство зовсім душу їй не гріло.
У шлюбі з старцем щастя не було, на-жаль,
А серце молоде любити так хотіло.
В розкішному палаці, вбрана в шовк,
Для товариства вищого блистіла,
А чоловік, як хижий сірий вовк,
Все пильнував, щоб закохатися не сміла.
Якось одного разу на Різдво,
Для вишуканих гостей на розвагу,
Лунала дивна музика його,
Заполонивши її серце і увагу.
Аж раптом тиша, оплески, фурор.
І погляди на мить переплелися.
Скрипаль подумав:"Може то собор,
І Божий ангел перед ним явився?"
У нього скрипка випала із рук,
До голови прилинув дикий жар,
А в неї, що не знала ще любові мук,
Серденько перескочило удар.
Закінчилося свято, день згасає.
У спальні чоловік старий чекає,
Та тільки його погляд душу крає.
І серце знову скрипку чути вимагає.
* * *
Красуня вже молилась перед сном.
На вулиці лиш вщухла хурделиця.
Чийсь стук на мить почувся за вікном:
"О диво, а кому це там не спиться.?"
Чи то цікавість, чи то переляк?
Ой як скажено серце колотило,
Що не могла второпати ніяк.
Тихесенько віконце відчинила.
На мить завмерла: "Господи, це ж він.
Якими ж добирався ти шляхами?"
У голові почувся дивний дзвін,
Опора похитнулась під ногами.
Все зрозуміло, слів не треба.
Він ніжно доторкнувся до щоки.
Здавалося душа злетіла в небо,
Від дотику коханого руки.
І цілував скрипаль то ніжно, то шалено.
Торкався наче квітку весняну.
Його обіймам радо, підкорено,
На зустріч йшла шепочучи:"Люблю!"
При світлі, що стелилася від свічки,
Вона здавалася зворушливо-казкова.
А під мереживом біленької сорочки,
На дотик шкіра ніжна і шовкова.
В каміні ще жеврілися дрова.
Коханці розлучатись не хотіли.
Десь за вікном погикала сова,
Немовби сміючись, що так вони посміли.
Ніч догорала, час йому вже йти,
Дарує на прощання поцілунок.
Його любов кохана буде берегти,
Без нього питиме розлуки трунок.
***
Відтоді кожна ніч минала так.
Безмежне щастя довгим не буває.
Хоч чоловік старий, та не дурак,
Дізнається, то люто покарає.
Далі буде.
дуже зворушливо,бо насправді колись найчастіше такою була дівоча доля,читалось на одному подиху,дуже сподобалось...і заінтригувало слово,"далі буде"цікаво яке ж буде закінчення!
Lubov71 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую. Читайте, будьласка, далі. Опублікований цілий твір. Продовження і продовження2. Буду рада чути Вашу думку.
